Розділ 7. Весілля під літнім небом

Літо прийшло тихо.
Саме так, як колись у життя Наталі прийшов Андрій.
Місто потопало у квітах. На клумбах розквітли троянди, липи наповнили вулиці медовим ароматом, а ранкове сонце лагідно торкалося дахів старих будинків.

До весілля залишалося лише два тижні.
— Ти хвилюєшся? — запитав Андрій, коли вони сиділи на лавці біля річки.
Наталі усміхнулася.
— Ні... Я просто боюся, що цей день мине занадто швидко.
Він переплів свої пальці з її.
— Наше життя тільки починається. Один день не може бути красивішим за все, що чекає нас попереду.

Вони вирішили не влаштовувати пишного святкування.
Хотіли, щоб поруч були лише найближчі.
Ті, хто щиро радів їхньому щастю.
Церемонію запланували в невеликому саду неподалік від озера, де вони вперше говорили про свої страхи й мрії.

Саме там, де Наталі колись сказала:
— Я боюся, що все це лише сон...
Тепер вона знала.
Найкращі сни іноді стають реальністю.

Ранок весілля був напрочуд тихим.
Небо було чистим.
Лише легкий вітер гойдав гілки старих верб.
Наталі стояла перед дзеркалом.
На ній була проста біла сукня.
Без блискіток.
Без пишних спідниць.
Лише легке мереживо й ніжна усмішка.

Вона подивилася на каблучку.
І раптом згадала той дощовий вечір.
Маленьку кав'ярню.
Одне запитання.
«Можна сісти поруч?»
І зрозуміла, що саме тоді доля вже написала першу сторінку їхньої історії.
Андрій чекав біля арки, прикрашеної білими трояндами й польовими ромашками.
Коли він побачив Наталі, то на кілька секунд просто завмер.
Вона підійшла ближче.
— Що сталося?
Він тихо засміявся.
— Я намагався придумати найкрасивіші слова...
Але жодне з них не може описати тебе зараз.

Наталі ледь стримувала сльози.
— Тоді нічого не кажи.
Просто будь поруч.
— Завжди.
Коли вони обмінялися обручками, сонце сховалося за легкою хмаринкою.

І раптом...
З неба впало кілька дощових крапель.
Гості здивовано підняли голови.
Хтось розгорнув парасолю.
А Наталі лише засміялася.
— Пам'ятаєш?
Андрій теж усміхнувся.
— Наш дощ...
Вони не стали ховатися.
Стояли посеред літнього саду, тримаючись за руки.

Краплі падали на волосся, на квіти, на білу сукню.
А за кілька хвилин над озером з'явилася веселка.
Старенька жінка, яка випадково проходила стежкою повз сад, усміхнулася й тихо сказала:
— Кажуть, коли в день весілля дощ, а потім веселка, то Бог благословляє цей шлюб довгими роками любові.
Наталі подивилася на Андрія.
— Бачиш... Навіть природа пам'ятає, з чого все почалося.

Він ніжно поцілував її.
— Наша історія почалася з дощу.
І нехай кожна наступна злива нагадує нам не про смуток, а про той день, коли двоє незнайомців знайшли одне одного.

Того вечора, коли гості вже роз'їхалися, вони повернулися до кав'ярні.
Вона була зачинена.
Але власник, помітивши їх у весільному вбранні, відчинив двері й сказав:
— Для тих, у кого тут народилося кохання, моя кав'ярня завжди буде відкрита.

Він поставив перед ними дві чашки ароматного латте.
Такі самі, як того першого осіннього вечора.
Наталі зробила ковток і тихо прошепотіла:
— Здається... ми щойно перегорнули першу сторінку нашої справжньої історії.
Андрій усміхнувся.
— Ні, кохана.
Ми тільки почали писати книгу, у якій найкращі розділи ще попереду.