Розділ 6. Найважливіше запитання

Після тієї поїздки до старого будинку минуло кілька тижнів.
Наталі все частіше ловила себе на тому, що думає про нього. Не про кам'яні стіни чи стару яблуню, а про відчуття, яке він подарував. Відчуття, ніби десь у світі вже існує місце, яке чекає саме на них.

Одного вечора вона сиділа біля вікна з чашкою чаю. Надворі почався дощ.
Не сильний. Той самий, тихий весняний дощ, під який так приємно мовчати.
Телефон задзвонив.
— Подивись у вікно, — почувся голос Андрія.
Вона усміхнулася.
— Ти знову там?
— Так.
Він стояв під парасолею з маленьким паперовим пакунком у руках.
— Ти ніколи не втомишся мене дивувати?
— Сподіваюся, що ні.

Вони гуляли вечірнім містом.
Ліхтарі відбивалися у мокрій бруківці, а свіже повітря пахло дощем і жасмином.
— Закрий очі, — попросив Андрій.
— Знову сюрприз?
— Довірся мені.
Вона заплющила очі.
Відчула, як він обережно взяв її за руку й зробив кілька кроків.
— Можеш відкривати.

Перед ними була та сама кав'ярня.
Але сьогодні вона вже зачинилася. У вікнах горіло лише кілька свічок, які власник залишив для затишку.
На столику біля входу стояли дві чашки гарячої кави.
І маленька дерев'яна рамка.
У ній була та сама серветка.
Та сама, на якій багато місяців тому Наталі написала:
«Той, хто не боїться дощу — знайде дорогу до мого серця».
Вона завмерла.
— Ти...
— Я попросив власника знайти її. Він зберігав її всі ці місяці. Сказав, що давно не бачив такого щирого початку історії.

Наталі ледве стримувала сльози.
— Я думала, вона давно загубилася...
— Ні. Деякі речі не губляться. Вони чекають свого часу.
Андрій дістав із кишені маленький оксамитовий футляр.
Але не відкрив його.
Він просто подивився їй у вічі.
— Наталі...
Я не можу пообіцяти тобі життя без труднощів.
Не можу сказати, що ми ніколи не будемо сперечатися чи сумувати.
Але я можу пообіцяти інше.
Я завжди приходитиму до тебе.
Навіть якщо між нами буде дощ.
Навіть якщо буде холод.
Навіть якщо весь світ скаже, що вже пізно.
Бо ти — мій дім.
І якщо ти дозволиш...
Я хочу, щоб кожен наш ранок починався разом.
Він повільно став на одне коліно.
Відкрив футляр.
Усередині виблискувала тоненька золота каблучка з маленьким діамантом, що нагадував прозору краплю дощу.
— Наталі...  Ти станеш моєю дружиною?
У її очах блищали сльози.
Вона не могла вимовити жодного слова.
Лише кивнула.

А потім тихо прошепотіла:
— Так...
Так, Андрію.
Так — усім нашим дощам.
Так — усім нашим світанкам.
Так — нашому дому.
Так — нашому майбутньому.
Він одягнув каблучку на її палець і ніжно поцілував її руку.

У цю мить дощ раптом припинився.
Хмари розійшлися, і між ними виглянула тоненька смуга вечірнього сонця.
Наталі засміялася крізь сльози.
— Дивись... Навіть небо радіє разом із нами.
Андрій обійняв її.
— Я ж казав... Там, де живе кохання, завжди знаходиться місце для світла.

І вперше вони стояли біля тієї самої кав'ярні не як двоє людей, що випадково зустрілися, а як двоє, які свідомо обрали пройти все життя поруч.