Розділ 5. Місце, де здійснюються мрії

Весна розквітла на повну силу.
Місто потонуло в ароматі бузку. Ранки стали теплішими, а вечори — довшими. Наталі дедалі частіше ловила себе на думці, що щастя складається з дрібниць: ранкового повідомлення від Андрія, чашки кави, їхніх неквапливих прогулянок.

Одного дня він зателефонував.
— Завтра нічого не плануй.
— Це сюрприз?
— Так. Але обіцяю, він тобі сподобається.

Наступного ранку вони виїхали ще до сходу сонця.
Дорога вела між зеленими пагорбами, луками, де вже цвіли дикі маки, і невеликими селами, що тільки прокидалися.

Наталі дивилася у вікно.
— Куди ми їдемо?
Андрій лише загадково усміхався.
— Туди, де давно хотів побувати... але лише з тобою.
За дві години автомобіль звернув на вузеньку дорогу, обсаджену старими липами.

Попереду стояв невеликий будинок із кам'яними стінами. Час залишив на ньому свої сліди: подекуди облупилася штукатурка, дерев'яні віконниці вигоріли на сонці, а виноградна лоза густо обвила ґанок.
Та навіть у такому вигляді він здавався живим.

— Це він... — тихо промовив Андрій.
— Той самий?
Він кивнув.
— Пам'ятаєш креслення, яке я показував тобі?
Наталі усміхнулася.
— Звісно.
— Я знайшов цей будинок кілька тижнів тому. Його продають.
Вона мовчки дивилася то на будинок, то на нього.
— Я не знаю, чи ми колись його купимо. Можливо, ні. Але я дуже хотів, щоб ти його побачила.

Вони повільно зайшли всередину.
Будинок був порожній.
Крізь старі вікна пробивалися сонячні промені, у повітрі кружляли золоті порошинки пилу.
— Тут буде бібліотека, — усміхнулася Наталі, заходячи до просторої кімнати.
— А тут — кухня.
— Біля вікна стоятиме круглий стіл.
— І завжди пахнутиме свіжою випічкою.
Вони сміялися, ніби вже жили тут багато років.

Потім Наталі вийшла в сад.
Посеред високої трави росла стара яблуня.
Вона торкнулася її шорсткої кори.
— Уявляєш, скільки весен вона вже бачила?
— Мабуть, більше, ніж ми зможемо порахувати.
Андрій підійшов ближче.
— Але я хочу, щоб вона побачила ще багато наших.
Вона повернулася до нього.
— Ти говориш так, ніби вже знаєш наше майбутнє.
Він похитав головою.
— Ні... Я просто хочу прожити його разом із тобою.

Наталі відчула, як очі наповнюються сльозами.
Вона зрозуміла, що справжнє кохання — це не лише романтичні вечори й красиві слова.
Це коли хтось будує плани, у яких ти є не гостею, а домом.

Вона зробила крок назустріч.
— Знаєш...
— Що?
— Якщо одного дня цей будинок стане нашим... я хочу, щоб на його дверях була маленька дерев'яна табличка.
— І що на ній буде написано?
Наталі усміхнулася.
— «Там, де живе кохання».
Андрій нічого не відповів.
Лише ніжно поцілував її в чоло.

А стара яблуня тихо шелестіла молодим листям, ніби благословляла двох людей, які знайшли не просто одне одного, а місце, де їхні мрії починали ставати реальністю.
І десь високо над ними жайворонок здіймався до неба, ніби ніс із собою їхню найпотаємнішу мрію — щоб цей дім одного дня наповнився сміхом, ароматом кави і дитячими голосами.