Глава 16 Миті минулого

Свіже повітря саду огортало Ярослава, коли він і Павлина ступали стежкою між низькими кущами й квітучими клумбами. Сонце повільно спускалося за обрій, кидаючи тепле світло на кам’яні доріжки палацу. Спокій, який він відчував після суду, ще не осів у грудях повністю, але поруч із Павлиною тягар тривоги ставав легшим.
— Тобі зараз легше? — тихо спитала вона, обережно торкаючись його руки.
Ярослав глибоко вдихнув, відчуваючи запах трави і теплого каменю.
— Так… — прошепотів він. — І водночас ні. Ніби щось… тремтить у пам’яті, але не хоче скластися в щось ціле.
Вона кивнула, не відводячи погляду.
— Це нормально, — промовила Павлина. — Пам’ять повертається фрагментами.

Спочатку маленькі шматочки, а потім ти почнеш бачити картину цілком.
Вони рушили далі, і Ярослав відчув дивний запах — суміш прісної води й сонячної трави. Його серце здригнулося.
— Тут… щось знайоме, — тихо вимовив він. — Ніби двір… сонце… сміх дитини.
Павлина уважно спостерігала, як його очі ненадовго загорілися дивним світлом.
— Ти бачиш його? — запитала вона.
— Миттєво… — відповів Ярослав, злегка відступивши. — І образ зникає, ще не встиг…
— Добре, — прошепотіла Павлина, стискаючи його руку. — Ми почнемо з маленьких спогадів. Поступово. Крок за кроком.
Десь у глибині палацу Лейміра перевіряла архіви й списки придворних, відшукуючи імена тих, хто міг допомагати Стерфію. Її рухи були точні, обережні — ніщо не могло залишитися поза увагою. Охоронці, які патрулювали коридори, помітили дивну жінку у посольському крилі, але ніхто не міг сказати, хто вона така. Лише тихий шепіт пройшов крізь палац: «Хтось тут був… і швидко пішов».

— Пам’ятаєш, як ти любив проводити час у саду біля фонтану? — спитала Павлина, обережно ведучи Ярослава повз витончені клумби. — Тоді ти часто приносив квіти матері.
Ярослав нахилився, ніби намагаючись упіймати той образ. Його губи злегка здригнулися.
— Квіти… ромашки… я… пам’ятаю їх запах… — голос його тремтів, але в очах загорілися перші справжні відблиски спогадів.
— Чудово, — тихо промовила Павлина, відчуваючи, як маленькі частини його минулого повертаються. — Ще трохи — і образи стануть яснішими.
Увечері, коли сонце повністю зайшло, і сад огорнув легкий сутінок, вони повернулися до палацу. Ярослав спостерігав за темніючим небом, відчуваючи вперше за довгі дні, що його внутрішній світ стає яснішим.
— І після цього… — почав він, дивлячись на Павлину, — я хочу дізнатися, хто допомагав Стерфію, і повернути все на свої місця.
— Так, але спершу — пам’ять, — відповіла вона спокійно. — Потім — правда. І лише разом ми зможемо пройти цей шлях.
Десь у кімнатах палацу пролунали кроки слуг і шепіт охоронців. Але для Ярослава і Павлини світ звузився до цього маленького куточка саду, де вони крокували поруч. Кожен крок був символом нових відкриттів, нової надії, нового початку.
І в цьому тиші прокинулася впевненість: будь-які випробування, будь-які таємниці — вони пройдуть разом.