Глава 15 Суд над самозванцем

Велика зала палацу була переповнена. Стерфія привели під охороною, його обличчя залишалося холодним, а погляд — відстороненим. Народ і придворні тихо шепотілися, коли король піднявся на трон.

— Стерфій, — почав він гучним і владним голосом, — вам висунуто звинувачення у застосуванні забороненої магії, обмані держави та підміні справжнього посла Ярослава Смегга.

Слухання було коротким: свідчення давали працівники палацу, а також слуга Ярослава, який працює на нього вже три роки. Він пояснив, що під час підміни Стерфія поруч із Ярославом не було — справжній посол був у місті, а слуга разом із його речами приїхав до палацу заздалегідь.

— Чи бачили ви щось підозріле в поведінці Стерфія? — запитав король.

— Так, — відповів слуга. — Його манери і звички не збігалися зі звичками пана Ярослава. Я помітив розбіжності відразу.

Стерфій похитав головою, намагаючись зберегти спокій, але в повітрі відчувалася його поразка.
Король підвівся:
— За тяжкі злочини проти держави та особистості громадянина Ярослава Смегга я вирокую вам довічне ув’язнення на віддалених землях, під суворим наглядом, де вам буде заборонено користуватися будь-якою магією.

Стерфія провели до охоронців. Його відправлення на віддалені землі відбулося наступного ранку: корабель повільно покидав гавань. Народ, придворні та Ярослав із Павлиною стояли на кам’яній площі перед палацом, спостерігаючи за відплиттям.

Ярослав відчував полегшення, але всередині його серце ще билося швидко. Погляд його зустрівся з Павлиною. Її очі світлилися спокоєм, але він помічав у них і трішки хвилювання.

— Нарешті… — тихо промовив він. — Правда перемогла.

Павлина стиснула його руку, м’яко, але впевнено.
— Так, — сказала вона. — І ми знову на правильному шляху. Тепер можна відновлювати пам’ять, розкривати таємниці і бути впевненими: ніхто не зможе знову підмінити життя.

Вони стояли поруч, спостерігаючи, як корабель зник у морській далечині, і відчували невидимий зв’язок — той, що ні магія, ні час не могли розірвати. У їхніх серцях з’явилася надія на новий початок, на відновлення всього, що було втрачено.

Після того як Стерфія відвели, Ярослав і Павлина залишилися на площі. Сонце повільно опускалося за обрій, відкидаючи довгі тіні на кам’яні бруківки. М’яке світло нагадувало Ярославові про дитячі дні, які він ледь пам’ятав, і знову викликало той дивний відгомін спогадів, що раптом спалахнув у нього кілька годин тому.

— Ми можемо почати відновлювати твою пам’ять, — тихо сказала Павлина. — Поступово, крок за кроком. Я буду поруч.

Ярослав кивнув, вдихаючи глибоко повітря, насичене морською свіжістю. Він відчував легкий страх — старі спогади були заплутані, і з їхнього повернення могли з’явитися болючі моменти. Але поряд із Павлиною він відчував надійний ґрунт під ногами.

— Чи… ти відчуваєш щось знайоме? — запитала вона, обережно ведучи його кроки до невеликого саду біля палацу.

Ярослав прислухався: тиша, легкий вітерець, запах квітів… І раптом він впізнав запах: трави, теплого сонця, сміху маленької дівчинки. Серце його здригнулося.

— Так… — прошепотів він. — Тут… щось знайоме.

Павлина посміхнулася, обережно взявши його руку.
— Твої спогади почнуть повертатися. Поступово. Спочатку маленькі фрагменти, а потім ти зрозумієш, хто ти насправді.

Вони довго стояли разом, насолоджуючись спокоєм після бурі. Ніхто не заважав, лише тихий шелест листя і віддалений гомін палацу.

— І після цього… — почав Ярослав, дивлячись на горизонт, — ми дізнаємося, хто насправді стояв за всім цим. І я зможу повернути все на свої місця.

Павлина кивнула:
— Так, але спершу — пам’ять. Потім — правда. І лише разом ми зможемо бути готові до того, що чекає попереду.

Між ними прокинувся невидимий зв’язок, міцний і непорушний. Тепер вони знали: будь-які таємниці, будь-які випробування — не зламають їхнього союзу. А світ навколо, здавалось, за мить наповнився новими можливостями, світлом і надією на відновлення всього, що було втрачено.

Вони крокували далі, і кожен крок ставав ще одним кроком до правди, до дому, до себе справжніх.