Глава 14 Проблиски пам'яті

Ярослава тимчасово поселили в невеликій, але світлій кімнаті в королівському крилі. Після тісної камери все здавалося надто просторим. Він сидів на краю ліжка, обмацуючи пальцями різьблену дерев’яну спинку й намагаючись зібрати думки докупи. Минуло всього кілька годин після викриття Стерфія, але всередині нього відчуття часу було сплутане, немов зім’ятий сувій.

У двері тихо постукали.

— Можна? — прозвучав голос Павлини.

Вона зайшла всередину, обережно зачиняючи двері. Втома злегка торкалася її обличчя, але очі світилися теплом.

— Король хоче поговорити з вами, — сказала вона. — Це важливо.

Ярослав кивнув. Він підвівся, і на мить у нього закрутилася голова — так, ніби щось різко зрушилося всередині пам’яті. Образ. Сміх. Чийсь.

І все зникло.

Павлина непомітно подала йому руку, підтримавши. Її дотик заспокоїв.
Король чекав у невеликій залі для аудієнцій. Лейміра стояла поруч, стримана й уважна, наче теж готувалася до чогось важливого.

— Підходьте, — мовив король, коли вони наблизилися. — Мені потрібні відповіді.

Ярослав відчув, як напруга знову стискає груди. Але він ступив уперед.

— Ваша величносте, — почав він, — я… не все пам’ятаю. Але знаю, що був викрадений і підмінений.

— Ким саме? — король схрестив руки. — Хто стоїть за цим?

Ярослав затнувся. Усередині щось ніби спалахнуло — короткий образ однієї ночі. Великий будинок. Чорні штори. І дівчина з золотавою косою, яка шепоче: «Не смій довіряти їм».
Він завмер, намагаючись упіймати, що це було. Але спогад розсипався, наче попіл.

— Я… не знаю, — вимовив він тихо. — Бачу уривки, але вони… не складаються в щось ціле.

Король перевів погляд на Павлину:

— Ви певні, що він справжній?

— Так, ваша величносте, — твердо відповіла вона. — Артефакт довів це. І… я впевнена, що він не бреше. Його пам’ять пошкоджена сильною ілюзійною магією.

Лейміра додала:

— Стерфій не діяв сам. Хтось допоміг йому підмінити особу. Хтось дуже сильний.

Король на мить задумався.

— Я почну розслідування. Але поки що посол… тобто, пан Ярослав — залишається при дворі. Під охороною, але у свободі. Я хочу, щоб ви, Павлино, — він зробив паузу, — стежили за його станом і допомогли йому відновити пам’ять. Ви викликали довіру.
Павлина ледь помітно знітилася, але кивнула.

— Звісно.

Король підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнція завершена. Вони вже повернулися до дверей, коли Ярослава раптом накрило хвилею — не болю, а чогось теплішого.

Він побачив чіткіше, ніж будь-коли до того:

маленький двір, залитий сонцем; запах свіжої трави; дівчинка — зовсім юна — сміється й біжить до нього, тримаючи в руках прив’ялі ромашки.

Він знав цей сміх.

Він знав ці очі.

Та перш ніж він устиг зіставити обличчя з реальністю, спогад урвався.

Ярослав зупинився і вдихнув глибше. Павлина одразу нахилилася до нього:
— Вам погано?

— Ні… — прошепотів він. — Я просто… щось згадав. На мить.

Її очі сповнилися тихою надією, ніби це був важливий знак.

— Це добре, — сказала вона м’яко. — Пам’ять повернеться. Поступово. Ми з вами впораємося.

Вона не відпускала його руку, поки вони виходили із зали.

І десь у глибині свідомості Ярослав знав: цей сміх з дитячого спогаду… дуже нагадував голос, який він чув поруч зараз.