Глава 13 Момент істини

Павлина прийшла до в’язниці, де утримували Ярослава. Вона тихо відчинила двері камери.

— Добрий день. Ви стверджуєте, що справжній посол Ярослав Смегг? — запитала вона, уважно дивлячись на хлопця.

— Так, моє місце зайняв самозванець, — відповів Ярослав рішуче.

— У мене є план. Нам із моєю керівницею дозволили вас вивести звідси. Ходімо, — сказала Павлина.

Вони вийшли з камери. Лейміра, яка чекала біля дверей, здивовано подивилася на підлеглу, але мовчки пішла слідом.

— Кличте пана посла, — мовила Павлина. — У мене є спосіб розкрити правду.

Посол Стерфій і справжній Ярослав стали один навпроти одного. Поруч зібралися працівники посольства, а також сам король. У повітрі панувала напруга: навіть тиша навколо здавалась важкою, неначе кожен присутній чекав вирішального моменту.

Павлина обережно підняла невеликий артефакт із сумки. Серце її билося швидко, руки трохи тремтіли. Вона прошепотіла закляття, і раптом клубок магічного світла розгорівся над артефактом. Напруга стала майже відчутною фізично — дим почав згущуватися навколо Стерфія. Кожен присутній затамував подих.

І ось, у вирішальний момент, ілюзія Стерфія розвіялася. Біля нього піднявся клубок диму — і всі побачили його справжнє обличчя. Самозванець зник, і тиша була зруйнована лише сплесками полегшення й шоку.

Король підняв руку:
— Арештувати!

Стерфія повели, а Ярославові дозволили глибоко вдихнути. Нарешті правда вийшла на світло.
Ярослав стояв на кам’яній площі перед палацом, відчуваючи дивне поєднання полегшення та тривоги. Погляд його зустрівся з поглядом Павлини. В її очах він побачив щось знайоме — хоча ще не міг пригадати чого.

— Ви… ви тут? — тихо промовив він, ніби перевіряючи, чи дійсно це реальність.

Павлина лише кивнула, посміхаючись, і її рука ненав’язливо торкнулася його передпліччя, мов промовляючи: «Я вірю тобі».

У цей момент у Ярослава пробігли слабкі, розмиті спогади: дитячий сміх, знайомий голос, відчуття дому. Вони були нечіткі, але давали надію, що все ще можна відновити.

— Дякую… — прошепотів він. Його голос був тихим, але впевненим. — Нарешті правда перемогла.

Павлина посміхнулася й зробила крок уперед, обережно торкнувшись його руки. Між ними прокинувся невидимий зв’язок — сильний, якого не можна було розірвати. Навіть попри те, що багато таємниць ще залишалося нерозкритими, вони обоє знали: тепер зможуть діяти разом, і рано чи пізно все стане на свої місця.

Король і присутні спостерігали за сценою мовчки. А Ярослав і Павлина стояли на свіжому повітрі, і світ навколо наче наповнився новими можливостями та надією.