Глава 12 Глівзія

Глівзія зійшла з корабля і пройшла звивистою доріжкою до посольського крила, де був кабінет «Ярослава». Нічне повітря ще несла на собі сольний запах моря; вікна кабінету світлилися теплим світлом. Вона постукала тихо й зайшла всередину, не чекаючи дозволу. Вона вперше у Лейтарі, використала спеціальну магію, щоб знайти потрібне місце. 

За столом сидів той, кого в палаці називали послом — підмінний Ярослав. Він підвів очі, усмішка струсонувала обличчя, але погляд залишався холодним і розрахованим.

— Стерфію, — привіталася Глівзія сухо, заклавши пальці за спину. — Як тут справи у тебе?

Стерфій відсунув від себе пергаменти й запалив лампу, щоб краще бачити гостю. Світло висвітлило дрібні зморшки на його чолі, але він говорив так, ніби ризик — це чиста арифметика.

— Ярослав з’явився, — відповів він, і його голос не виблискував емоціями. — І тепер ведеться слідство. Поки що нічого не доведено, але небезпека — реальна. Якщо мене викриють, — він зробив коротку паузу, — то посадять у в’язницю, а твого колишнього хлопця повернуть на посаду. Мене покарають за підміну.

Глівзія сіла в крісло навпроти, нахилилася вперед і тихо посміхнулася, але в її очах читалася сталь.

— Тому треба підсилити ілюзійну магію, — сказала вона. — І не просто підсилити — треба зробити так, щоб жоден звичайний дослідник чи спостерігач не зміг відрізнити його від справжнього.

Стерфій стиснув губи. Він витягнув з-під плаща вузлик зі свитком і розгорнув карту.

— Я знаю, — промовив він. — Підсилення — непросте. Ілюзія вже накладена, але хтось використав рідкісні методи — слід від магії лишився. Мені потрібно підсилити резонанс, додати шар замаскування. Інакше — поява чужого артефакту чи правильного питання — і вся мережа розпадеться.

Глівзія повільно кивнула.

— Це я зроблю запросто, — відповіла вона впевнено. — Але потрібен час і навіть більше — потрібні підготовлені посланці в потрібних місцях. Хтось, хто може відволікати, давати фальшиві свідчення, заводити слідство в глухий кут.

Стерфій глянув на неї з піднятим брівом.

— Ти зможеш знайти таких людей? — тихо запитав він.

— Зможу, — коротко відповіла Глівзія. — І я знаю, як зробити так, щоб уявлення про «справжнього» Ярослава стало непохитним.

Вони обмінялися поглядами, і в кімнаті на деякий час запанувала тиша — тиша дощику перед бурею. На столі лампа плямкала, а в темряві за вікном море тихо плюскотіло об борт кораблів.
— Добре, — нарешті прошепотів Стерфій. — Робимо це. Але обережно. І нікому не довіряй занадто.

Глівзія встала, загорнулася плащем і, перш ніж вийти, ще раз глянула на «посла».

— Він мусить залишатися там, де є, — сказала вона. — А правда — хай залишається по той бік видимості.