Глава 9 Роздуми про власне життя

Минув тиждень. Ярославові стало значно легше. Голова боліла рідше, слабкість поступово відступала. Він міг ходити, навіть трохи швидше, ніж кілька днів тому, але кожен крок вимагав обережності.

— Добре, — промовив сам до себе, вдивляючись у лісову стежку. — Час рухатися далі.

Він ще відчував раптову втому, пульсуючий біль у скронях нагадував, що повністю не відновився. Проте відчуття свободи і бажання дізнатися правду перевищували неприємні відчуття.

Крок за кроком він рушив вперед, обережно обходячи повалені дерева та камені, що перекривали стежку. Дорога до міста була довга, і Ярослав розумів, що не зможе пройти її за один день. Він зупинявся, відпочивав, пив воду, яку носив у маленькій флязі, і уважно вдивлявся в навколишній ліс.

— Мене шукають, — подумав він. — Не може зникнення посла залишитися непоміченим.

Ліс здавався тихим, але кожен шелест листя або крик птаха змушував Ярослава насторожитися. Пам’ять поверталася поступово: фрагменти минулого, знайомі обличчя й міста з’являлися ненадовго, немов спалахи світла крізь туман.

Він думав про Павлину. Її образ, що постійно приходив у сни, надихав і водночас тривожив. Він ще не знав, що хтось підмінив його на посаді посла, але відчував, що правда не зникне назавжди.

Коли сонце почало хилитися до заходу, Ярослав зупинився на невеликій галявині, де було сухо й зручно розбити тимчасовий табір. Він розпалив невеликий вогонь, нагрів воду і трохи поїв. Тіло ще відчувало втому, але розум був ясний — і саме це давало йому сили рухатися далі.

— Незабаром я буду в місті… — промовив Ярослав, дивлячись на лінію дерев, що тягнулася до горизонту. — Незабаром я дізнаюся, хто я насправді… і що сталося з моїм життям.

Ніч огорнула ліс, але Ярослав уже знав, що наступного ранку він продовжить шлях. Попереду чекало місто, нові обличчя, нові випробування — і, можливо, перші відповіді на запитання, які не давали йому спокою вже багато років.