Глава 6 Знахар і посол

 Справжній Ярослав відкрив очі. Голова пульсувала, ніби невидимий молоток бив йому в скроні.
— Де… я? — промовив він, намагаючись сісти, але слабкість одразу змусила його впасти назад. Серце калатало, а руки тремтіли.

— Ти у мене, — спокійно сказав Мелентій, обходячи ліжко. — Проблеми з головою, слабкість… нічого серйозного. Спробуємо вилікувати.

Ярослав відчував, як холодний піт виступає на чолі. Кожен подих давався важко, а розум плив у тумані. Спроби пригадати, як він сюди потрапив, зазнали поразки — пам’ять мовчала, залишаючи лише розпливчасту темряву.

— Що саме сталося… — пробурмотів Мелентій, нахиляючись ближче. — Поки не можу сказати. Та щось тут… дивне.

Щось важливе вирізане з його пам’яті. Серце стискалося, холод пробіг по спині. Він відчував, що хтось або щось приховує істину від нього. Страх і розгубленість змішувалися всередині, створюючи дивне, гостре відчуття тривоги.
— Не поспішай, хлопче, — тихо промовив Мелентій, готуючи трав’яний відвар. — Все відновиться поступово.

Ярослав відчув, як ледь помітний холодок пройшов по спині — магія, про яку він навіть не здогадувався. Вона залишила слід у свідомості, і кожен дотик цього відчуття робив його нервовим і напруженим.

Мелентій почав лікування. Кімната заповнилася ароматами трав і теплим світлом ранку, але відчуття таємничості не зникало. Щось невидиме змінило його пам’ять, і це явно не природний випадок.

— У якій я зараз країні? У якому місті? — запитав Ярослав, все ще намагаючись прийти до тями.

— Ти у країні Лерайт, у селі Тимбіле, неподалік столиці, міста Кертій, — відповів Мелентій спокійним голосом, але в очах його промайнула тривога.

— А як я потрапив сюди? — прошепотів хлопець, намагаючись пригадати щось з того, що сталося.

— Тебе принесли два місцеві хлопці. Вони пішли в ліс по ягоди й знайшли тебе без свідомості, — пояснив знахар, підкреслюючи серйозність ситуації.

— А ти хоч пам’ятаєш, як тебе звуть? — запитав Мелентій, присівши поруч.

— Ярослав… Мені 21 рік. Більше нічого не пам’ятаю, — прошепотів хлопець, відчуваючи втому й розгубленість.

— А я Мелентій, знахар. Все, досить говорити. Тобі треба спати, — м’яко сказав чоловік.

Він вийшов з кімнати, залишивши Ярослава наодинці. Хлопець заснув майже одразу. Трави знахаря діяли тонко, але ефективно — Мелентій знав, що зараз найважливіший для пацієнта саме сон.