Глава 3 Тіні минулого

Павлина зачинила двері й опустилася на край дивана. День був довгий — допити, звіти, нескінченні документи. У департаменті розслідувань не буває спокійних днів, особливо коли ти — помічниця Лейміри Теймін, найвідомішої детективки Кертія.

Вона розв’язала волосся й на мить заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом миготіло море — не справжнє, а як сон, що приходить після виснаження: шум хвиль, відблиски світла, чиясь тінь на березі. Вона не знала, звідки це. Мабуть, просто фантазія, втома.

Павлина ніколи не була біля моря.

Вона відкрила очі й глибоко вдихнула. На столі блищала склянка з водою, поруч — недописаний звіт. У голові промайнуло коротке, ледь відчутне відчуття втрати. Ніби щось важливе зникло колись давно, але слід залишився — невидимий, мов шрам на серці.

Її пальці машинально торкнулися підвіски на шиї — невеликий уламок скла у срібній оправі. Вона не знала, звідки він у неї. Просто… завжди був.

За вікном тихо шумів дощ. Павлина розчісувала волосся, коли у вікно постукали. Вона підвелася — на підвіконні сидів сірий поштовий крук із темною печаткою на лапці.

— Від Лейміри? — прошепотіла вона й розв’язала стрічку.

На пергаменті — короткий, чіткий почерк наставниці:

«Вранці — порт. Знайдено тіло біля причалу.
Одяг — посла Ейтанії.
Будь готова на світанку.
— Л.Т.»

Павлина прочитала двічі.
Посол з Ейтанії… Їй здалося, що серце пропустило удар. Саме сьогодні вона чула на роботі, що до Кертія прибуває новий представник — молодий, здібний дипломат.

Вітер раптом розвіяв завісу, і місячне світло впало просто на її підвіску. Усередині прозорого скла на мить спалахнув слабкий відблиск — ледь помітне срібне сяйво.

— Дивина, — прошепотіла вона, стискаючи кулон у долоні.

Ніч була тиха, але в її серці щось шепотіло: цей сон сьогодні продовжиться.

— Ходімо до будинку послів, — сказала Мерфіста.

Гості залишили валізи в Ольвійтів і вчотирьох рушили в дорогу.
На подвір’ї вони побачили Ярослава, Павлину й Лейміру.

— Та все зі мною гаразд, — сказав хлопець, витираючи руки рушником. — Просто зіпсував сорочку й викинув. Я живий і здоровий.

Смегги відчули, що це не зовсім Ярослав. Його рухи, пози, мимовільні жести — щось не складалося в цілісну картину того, кого вони знали.
Вони промовчали.

— Ходімо, справу закрито, — сказала Лейміра.

Павлина кивнула, хоча відчувала легкий дискомфорт — у словах і діях хлопця було щось штучне, чужорідне.

— Синку, — обірвалася Куделя. — Чому ти не сказав, що приїдеш сюди?

— Хотів розповісти, коли закріплюся на посаді, — відповів він, усміхаючись, наче відрепетирував фразу заздалегідь.