Глава 2 Сон серед хвиль

Ярослав зійшов на борт корабля. Солоний вітер бив у лице, а хвилі, здавалось, підштовхували його вперед. Сьогодні він вирушає у Лейтарі — далеку країну, про яку чув лише з книжок і розповідей мандрівників. Там він стане послом — наймолодшим за останні десятиліття. Ще зовсім недавно хлопець стояв на подвір’ї Академії, тримаючи в руках диплом, а тепер носить печатку короля і його довіру. Та попереду чекала не лише чужа країна — десь глибоко всередині жевріло відчуття, ніби він уже бачив ці береги… але не наяву, а у сні.

Вітрила напнулися, і корабель повільно відчалив від пристані. Дерево тріснуло під ногами, мотузки заскрипіли, а серце Ярослава раптом стислося — ніби він залишав позаду не лише рідну землю, а й щось, чого не зумів згадати.

Він стояв біля поручнів, вдивляючись у лінію горизонту. Сіре море зливалося з небом, як туман із пам’яттю. Йому згадувалися сни — ті самі, де дівчина з темним волоссям і очима кольору дощу простягала до нього руку. Він ніколи не зустрічав її наяву, але щоразу прокидався з відчуттям, що мусить її знайти.

— У Лейтарі гарна погода для початку, — озвався капітан, проходячи повз.
— Сподіваюся, — відповів Ярослав, не відводячи погляду від хвиль.

Та навіть теплий вітер не розвіяв дивного відчуття, що він пливе не лише за наказом короля. Ніби хтось або щось веде його — через море, через кордони, через сни.

Корабель хитався на хвилях, і Ярослав нарешті заснув, не встигши розгорнути карту. Йому снилася кімната, залита сріблом місячного сяйва. Посеред неї стояла дівчина. Вітер колихав її волосся, і він майже чув, як вона шепоче його ім’я:

— Ярику…

Він зробив крок уперед, простягнув руку, але підлога раптом зникла з-під ніг. Його тягло в темряву, і дівочий голос лунав десь далеко:

— Не бійся. Ми вже майже знайшли одне одного…

Ярослав прокинувся. На палубі ще панувала ніч. Він сидів нерухомо, стискаючи в руці підвіску — подарунок матері, який носив із дитинства. Хто вона — ця дівчина зі снів? І чому його серце певне: колись вони вже зустрічалися?