Глава 2

6 місяців назад

Сьогодні понеділок — найжахливіший день тижня.Якби була моя воля — я б провів його вдома, в тиші, без людей і наказів. Але я майор. Права рука генерала. А це означає одне — я мушу бути на робочому місці, незалежно від того, чого я хочу.Стук у двері відволік мене від думок.

— Заходь.

Це був Марʼян. Мій товариш. Ми разом навчалися, разом проходили підготовку, разом служимо. Один із небагатьох, кому я справді довіряю.

— Ти виглядаєш так, ніби не спав, — кинув він, заходячи в кабінет.

— Не спав, цілу ніч заповнював документи — коротко відповів я.

Він усміхнувся і сів навпроти

Я приніс тобі кави і прийшов нагадати про нараду. Всі командири вже приїхали.

Марʼян поставив паперовий стакан на край столу. Гарячий. Гіркий запах кави миттєво заповнив кабінет.

— Дякую, — коротко відповів я, не піднімаючи очей.

Він подивився на мене уважніше.

— Ти знову в собі.

— Я завжди в собі, — сухо кинув я.

Марʼян хмикнув.

— Брехня. Просто сьогодні ти якийсь… напружений.

Я встав, накинув кітель і застебнув ґудзики.

— Нарада — це не місце для розмов.

Ми вийшли в коридор. Штаб жив своїм ритмом: кроки, голоси, рації, металеві двері, запах паперу й кави. Звичний хаос, у якому я почувався спокійніше, ніж удома.Зала нарад була вже заповнена. Командири підрозділів, офіцери, штабні працівники. Напруга висіла в повітрі, як завжди перед великими рішеннями.

Я зайшов першим. Марʼян — за мною. Всі ці лиця були мені відомі але одне було можна сказати найрідніше це лице колишнього генерала і нашого куратора Олександра Вікторовича. Він мені як батько, виховував мене як свого сина.