Тиша під шкірою.

— Ти її не зловиш, зупинись. — мій сміх пролунав над парком. — Обережно!

Хлопець перечепився через корінь, але втримався на ногах. 

— Я майже їх зловив! Ти бачила? — він обернувся до мене з усмішкою. 

— О так, ти був близько. — я махнула рукою. — Іди сюди, годі ганяти білок. 

Він сів поруч на лавку, витягнувши ноги й переводячи подих після перегонів із лісними створіннями. 

Мій погляд затримався на його обличчі. Коли з нього зникала вся суровість, у мене перехоплювало подих. Котячі очі переставали насторожено вдивлятися в простір, і в них ніби запалювались зорі. Вольове підборіддя, вкрите легкою щетиною, так і просило дотиків. Як же хотілося провести по ньому пальцями... Але я могла лише кидати мрійливі погляди, сподіваючись, що він цього не помітить. 

— Ти вже вирішила, куди підеш після школи? —запитав він, дивлячись перед собою. 

— Так. Я хочу бути корисною людям, які не можуть за себе постояти. 

— Ти знову про поліцію? Це небезпечно. Тобі варто ще подумати. 

— Давай не будемо сперечатися. Це мій вибір, і я знаю, що за ним стоїть, — відрізала я. 

Кожна наша розмова про моє майбутнє заводила нас у глухий кут. Мені дуже не подобалося, коли його брови хмурились. Так і хотілося провести пальцями і розвіяти всі його погані думки. 

— Мені вже час, — сказав він, повернувшись до мене й зазираючи в очі. 

— Ти завтра прийдеш? — мій голос помітно тремтів. — — Завжди. 

Він скуйовдив моє волосся долонею й підвівся. Я дивилася йому вслід, і серце тріпотіло в грудях. 

Я буду чекати. Завжди. 

Я різко розплющила очі, жадібно хапаючи ртом повітря. На мить здалося, що він досі поруч. 

Я озирнулася навколо, але побачила лише знайому кімнату в будинку Айзека. Стиснула ковдру в пальцях і підтягнула коліна до грудей, намагаючись вгамувати тремтіння. 

За якийсь час я нарешті заспокоїлась і повернулась до реальності. Згадала про дивних нових знайомих. І тут усвідомило дещо ще дивніше — тіло більше не ломило від болю. Обережно поклала рук на ребра — нічого. Провела долонями по обличчю, по місцях, де ще недавно пульсував піль, — теж нічого. Навіть на брові не залишилося сліду від розсічення. 

Я сіла, нічого не розуміючи. Це скільки ж я провалялася без тями, що все встигло зажити? Лежати, звісно, добре, але час нарешті зрозуміти, що відбувається. 

Обережно підвелась. Та нічого — лише легке відчуття затерплих биків. 

— Як же довго ти спала. Чи не час нам поїсти? —долунав до мене дзвінкий голос. 

— Хто тут? — я різко обернулась, але нікого не побачила. 

Мені стало трохи лячно. Я намагалася не піддаватись паніці, щоб не втратити контроль над ситуацією. 

— Та не крутись так, ще шию звернеш, — хихикнув голос десь зверху. — Знову тоді чекай, поки ти виспишся. А мені нудно. Хоч би випустили погуляти, так ні — сиди тут і чекай. 

Мій погляд зачепився на рух на одній із шаф, звідки й долинало щебетання. Там, проміж склянок різних форм і розмірів із якоюсь дивною рідиною, поблискувало помаранчеве хутро. 

Я обережно наблизилась, намагаючись розгледіти, чи не примарилось мені. Нахилилась ближче до полиці, зазираючи за склянку, як раптом звідти вискочила маленька мордочка. 

Так ми й застигли, дивлячись один на одного з відстані десяти сантиметрів. 

Я в усі очі вдивлялася на пухнасту мордочку, на вушка з китичками, що нервово смикались, на маленькі очі-бусинки, які кумедно косили від такої близької відстані. На носик, що ледь помітно смикався під час дихання. 

— Ти виглядала краще здалеку. 

Маленькі очі швидко забігали по моєму обличчю. 

— Якого...?! 

Я відскочила від шафи, заплющуючи очі й нервово трясучи головою. Кинула погляд назад — на полиці, вальяжно розсівшись, досі була білка. 

Звичайна білка, яка розмовляє. 

— Я точно вдарилась головою... або ще сплю. — я почала ходити по колу. — Так треба себе вщіпнути — і я прокинусь десь під лавкою. 

Я вскрикнула від болю, коли руку прострелило після сильного щипка. 

— Коли ти закінчиш, може, ми все ж підемо їсти? 

Я застигла посеред кімнати, тупо дивлячись на білку. 

— Тебе нічого не дивує?

— Наприклад? —мені здалося чи вона осудливо на мене глянула? 

— Наприклад, те, що ти говориш! — я плеснула руками. — А я тебе розумію! 

— Я про це не просила. — вона насупилась. — Я взагалі займалась своїми справами, це білобрисий зі своєю подружкою щось наплутали. 

— Ти про що? І до чого тут я? — мої брови зійшлися на переніссі. 

— До того, що після їхнього фаєр-шоу я не можу далеко від тебе відійти. І ви тепер мене розумієте

— Ну тепер усе зрозуміло. Сектанти. — я кивнула сама собі й попрямувала до виходу. — Пішли, руда, зараз розберемось. 

— Ми йдемо їсти! — білка швидко зіскочила з шафи понеслась до дверей. 

— Кому що... — пробурмотіла я. — Зачекай мене, шалена. 

Білка вже активно шкреблась у двері. Щойно я їх відчинила, вона кинулась темними вузькими коридорами до сходів, що вели на перший поверх, звідки лилося світло. Мені нічого не залишалося, окрім як іти слідом. 

Варто було спуститися, як мене зустрів крик. 

У невеликій кухні жінка в темному костюмі класичного крою відмахувалась рушником від білки, яка намагалася застрибнути на сіл. Із зібраного у вузол волосся вибилося світле пасмо. 

— Не можна гризунам на стіл! — істерично вигукнула вона. 

— Я всього один шматочок, - не здавалась білка. 

— Ні! Йди на вулицю! 

— Я б і пішла, та це неможливо. А ви мене ще й не годуєте. 

Білці вдалося оминути рушник, застрибнути на стіл, схопити кілька горішків із кошика на краю й перестрибнути на верхню полицю шафи. Там вона всілася гризти здобич із максимально ображеним виглядом. 

Поруч стояв Айзек, опершись на стільницю й склавши руки перед собою. Він спостерігав за цією сценою з ледь помітною усмішкою. 

Я застигла в проході від сюрреалістичності того, що відбувається. 

Айзек перевів погляд із білки на мене.