Межа.

Крок. Тіло нестерпно ниє від болю. Легені горять, кожен подих — як тисячі голок. Я маю пройти ще трошки. Погляд затуманений, але я намагаюсь розгледіти в мареві перед собою обриси дуба, який багато років служив мені острівцем спокою. Закривавлені уста розтягуються в посмішці. 

Ноги ледь тримають останні кроки. Я бачу лавку, на якій промайнули мої найщасливіші часи і часи, коли здавалось, що весь світ проти мене. Старий дуб за нею тихо шумить листям, ніби нічого не сталося. Десь біля ставка стрекочуть цвіркуни, змішуючи свій спів із шумом води. 

Падаю на лавку, обличчям до неба. З очей течуть сльози з домішками крові. 

— Козел. — повітря виходить із хрипом. — Навіть добити нормально не може. Ненавижду тебе. Всією душею. 

Ще зранку цей день здавався нормальним, наскільки це можливо. Вийшла з дому раніше ніж батько прокинувся. В школі я і так сіра миша, яку ніхто не помічає. Але все пішло шкереберть під вечір. Коли я повернулась додому, батько вже був вдома. І судячи з того, як вік кричав, розмовляючи по телефону, настрою в нього не було. 

Як тільки його погляд знайшов мене застиглу в коридорі, я вже зрозуміла, що легким вечір не буде. Спочатку вислухала, яка я тіпа нікчема, що нічого не вмію робити. Мені залишилось тільки стояти і мовчати. Я знала, що будь-яке моє слово провокує ще більше злості. Але коли він почав розповідати про те, що вже подбав про мейбутнє, що знайшов мені чоловіка, років на тридцять старше за мене. Що в нього є гроші, які він вкладе в клініку батька. 

Далі я вже не могла. Все змінилась дуже швидко, ще хвилину тому я благала батька схаменутись. Сказала, що розумію, чому зникла його жінка. І вже наступної миті отримала перший удар по обличчю, а далі все перетворилось на калейдоскоп болю. Коли через деякий час прийшла до тями у власній калюжі крові, батька поруч не було. Крізь біль у голові билась єдина думка — тікати. Так я опинилась тут. 

Сил немає навіть підняти руку, щоб витерти безлад на обличчі. Навколо темрява, за винятком світла ліхтарів, навпроти ставка, що освітлювали шлях поодиноким пішоходам. 

На мить перед очима приноситься заголовки завтрашніх газет: «В парку знайдена дівчина вісімнадцять років, руде, кучеряве волосся. Вся понівечена». Схоже, що я все ж змогла втекти від весілля, мертву мене не одружать. 

Десь над головою лунає тихе шарудіння — мабуть, та сама білка, яку я підгодовувала майже щовечора. От ця бешкетниця точно буде за мною сумувати. 

Адреналін почав спадати, голов затуманюватись. Я заплющила очі, готова відключитись. Сподіваюсь у сні не відчуватиму болю. 

— Непогане місце для відпочинку. 

Пролунав над моєю головою чоловічий голос. Сил лякатись не було. Я розплющила очі і нахилила голову, щоб поглянути кому закартіло поговорити. 

Біля лавки стояв чоловік. Темне пальто майже зливалося з ніччю, а срібло сивини в темному волоссі ловило тьмяне світло ліхтарів. Він тримав руки складеними перед собою і дивився на мене так спокійно, ніби закривавлені дівчата в парку були для нього звичною справою. 

— Чого вам? — я хотіла, щоб голос прозвучав сердито, але вийшов лише хрип. —Ідіть далі. 

— Я б і пішов, та твоя душа благає про допомогу, — він пильно придивився мені в очі, — або про помсту. 

— Моя душа благає про спокій... 

Більше я не можу нічого додати, останні краплі сил покинули, і темрява нарешті поглинає мене.

 Марево повільно спадало. Спочатку ніс вловив запахи ліків, а шкіру більше не стягувала запеклась кров. Навколо —ані звуку. Якщо мені все ж викликали швидку і я в лікарні, то після того, як підлатають, треба тікати. Наступного разу може так не пощастити. 

Очей поки не розплющувала, намагалаюсь зрозумити, наскільки дісталось моєму тілу. Хоча важко сказати щось напевно — все тіло болить, наче мене переїхала машина. Навіть пальцем на руці боляче поворухнути. 

Скрип дверей відволік мене від самоаналізу. Схоже, в мене гості. Несинхронний топіт ніг сповістив, що відвідувачів більше ніж один. Вони наблизились до мене. 

— Навіщо ти її сюди приніс? Вона вже не жилець. — Занадто гучно для тутешньої тиші пролунав жіночий голос. 

— Говори тихіше. Дай дитині відпочити. Не бачиш? Вона і так вже натерпілась. 

О, а цей голос я вже чула. Дивний чоловік із парку. Схоже, він не кинув мене там помирати. 

— І ти хочеш їй допомогти? — перелякано запитала вона. — Ти ж знаєш, що назад дороги не буде? Ти впевнений, що... 

— Перестань тараторити. — не витримав мій рятівник. — Вона тут, бо так треба! Я обіцяв, що подбаю. 

А це вже цікаво. кому встиг наобіцяти за цей час? І чому я не в курсі?

— Роби як знаєш, але відповідати будеш сам! Я тебе попереджала. Ти ламаєш її долю. 

— Яку долю? — роздратовано запитав він.— Померти в парку від руки батька? Це ти вважаєш долею?

— Саме так я і думаю! 

— Це не її доля. — сказав він  суворо, навіть голос понизив. — оракул сказав: в неї немає долі, і народитись вона не мала. 

— Ах... Як це можливо?! 

— Не знаю, але це так. А зараз годі теревенити. Іди готуй обряд. У нас мало часу. 

Із звуком зачинених дверей до мене прийшло усвідомлення: я в руках поїхавших фанатиків. Кров ягняти, сльоза цнотливості, пісні біля вогнища... Так, саме цього мені бракувало. Треба хутчіше одужувати й тікати від них подалі, а то що затягнуть у свою секту. 

— Розплющую очі. Я знаю, що ти не спиш. 

Схоже маскування - це не моє. Що ж, хоча б спробувала. Якщо можливість думати повернулась одразу, то відкрити очі вийшло не з першого разу. Треба віддати чоловікові належне — він стійко витримав усі мої спроби й навіть дочекався, поки я зможу сфокусуватись на ньому. Але чекати йому довелося довго. 

Коли пелена темряви спала і я почала хоч якось бачити, то помітила, що лежу на звичайному дивані, вкрита ковдрою. Біля ліжка навіть стояла склянка води. Кімната невелика, але затишна. Одне вікно, щоправда зараз зашторена, тому незрозуміло — день чи ніч. На стінах висіло кілька пейзажів.