Там, де закінчується контроль
Розділ 8. Кілька тижнів потому
Минуло майже три тижні.
Здавалося б, час мав щось змінити.
Хоч трохи.
Але я швидко зрозуміла, що час не лікує. Він просто вчить тебе прокидатися зранку з тією самою порожнечею всередині й робити вигляд, що ти вже звикла.
На календарі було 8 серпня.
Я сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.
Київ жив своїм життям.
Автомобілі, люди, розмови, сонце.
Ніби нічого не сталося.
Але для мене все було інакше.
— Лізо! — почувся голос Тані з телефону. — Ти мене взагалі слухаєш?
Я перевела погляд на екран.
— Так.
— Що я сказала?
Я замовкла.
— Ось бачиш!
— Вибач.
— Я кажу, що ми сьогодні виходимо.
— Куди?
— Не знаю.
Я ледь усміхнулася.
— Знову геніальний план?
— Не починай.
— Добре.
— І ще...
— Що?
— Даня буде.
Я опустила погляд.
— А-а.
— "А-а"? Це все?
— А що я маю сказати?
— Не знаю. Ти його дівчина.
— Знаю.
Я замовкла.
Останні кілька тижнів змінили багато чого.
Я стала іншою.
Тихішою.
Обережнішою.
Навіть із людьми, яких любила.
Але сьогодні мені чомусь хотілося хоча б на кілька годин забути про все.
— Добре, — сказала я. — Я піду.
— О! Нарешті.
— Але ненадовго.
— Побачимо.
— Таню...
— Все, все. Через годину біля нашого місця.
— Домовились.
Ми попрощалися.
Я поклала телефон поруч і ще раз подивилася у вікно.
Потім підвелася.
Мені хотілося вірити, що життя все-таки може продовжуватися.
Навіть після того, як у ньому когось більше немає.
#5385 в Любовні романи
#1161 в Короткий любовний роман
#2393 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 28.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
