Розділ 7. 19 липня

Ранок почався незвично тихо.

Я прокинулася ще до будильника й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. За вікном було похмуро, хоча ще вчора сонце не давало спокою.

Я взяла телефон.

Повідомлень було небагато.

Від Тані:

Таня: "Ти не спиш?"

Я швидко відповіла:

Я: "Вже ні."

Таня: "Тоді вставай."

Я: "Навіщо?"

Таня: "Бо я хочу з тобою поговорити."

Я: "Ти могла просто написати."

Таня: "Мені лінь."

Я посміхнулася.

Хотіла відповісти, але в коридорі почувся мамин голос.

- Лізо!

У її голосі було щось таке, від чого я одразу сіла на ліжку.

- Що?

- Вийди, будь ласка.

Я вийшла з кімнати.

Мама стояла посеред коридору, тримаючи телефон у руці.

Вона була бліда.

- Мамо?

Вона подивилася на мене, але нічого не сказала.

- Що сталося?

- Я... не знаю.

Її голос затремтів.

- Що?

- Мені телефонували.

Я відчула, як усередині все стиснулося.

- Хто?

Мама опустила очі.

- З приводу Михайла.

На секунду я перестала чути все навколо.

- Що з ним?

- Я не знаю.

- Мамо, що з ним?!

Вона зробила крок до мене.

- Сказали, що він...

Вона не змогла договорити.

Я похитала головою.

- Ні.

- Лізо...

- Ні. Подзвони йому.

Я сама взяла телефон.

Знайшла контакт.

Михайло ❤️

Натиснула виклик.

Гудок.

Ще один.

Ще.

Ніхто не відповідав.

- Він просто не може зараз говорити, - сказала я.

Мама мовчала.

- Правда?

Вона заплакала.

І саме тоді я зрозуміла.

- Ні...

Телефон випав у мене з рук.

Я навіть не помітила, як Віталій вийшов із кімнати.

- Мамо?

Він дивився на нас, нічого не розуміючи.

- А де тато?

Мама присіла перед ним і притиснула до себе.

- Сонечко...

- Де тато?

Я відвернулася.

Не могла дивитися.

Не могла слухати.

Не могла повірити.

Учора я говорила з ним.

Чула його голос.

Віталій показував йому свою машинку.

Михайло сказав, що передзвонить.

Він обіцяв.

А тепер його не було.

Просто не було.

Я зайшла до своєї кімнати й зачинила двері.

Сіла на підлогу біля ліжка.

Телефон лежав поруч.

На екрані все ще був наш останній дзвінок.

Михайло ❤️
Вчора, 19:42

Я дивилася на ці цифри, поки перед очима все не почало розпливатися від сліз.

- Ти ж обіцяв...

Голос зірвався.

- Ти ж сказав, що передзвониш.

Я притиснула телефон до грудей.

І вперше за довгий час мені було абсолютно байдуже, що буде завтра.

Бо людина, яка мала бути в моєму "завтра", більше не могла туди прийти.