Розділ 6. Голос у телефоні

Коли я повернулася додому, у квартирі було тихо.

Я зняла взуття, залишила сумку в коридорі й одразу почула з кухні голос мами:

— Лізо, це ти?

— Так!

— Мий руки, будемо вечеряти.

— Добре.

Я вже хотіла пройти на кухню, але з вітальні почувся дитячий голос:

— Лі-зо!

Я повернулася.

Віталій сидів на підлозі серед своїх іграшок і тримав у руках маленьку машинку.

— Що?

— Дивись!

Він підняв машинку над головою.

— Вона їде!

— Ого. А я думала, вона літає.

Віталій насупився.

— Машини не літають.

— Точно?

— Точно.

— Ну добре.

Я сіла поруч із ним на підлогу.

— А що ти тут будуєш?

— Гараж.

— Для цієї машинки?

— Для всіх.

— А для мене місце є?

Він задумався.

— Ні.

— Як це?

— Ти велика.

Я засміялася.

— Дуже дякую.

— Будь ласка.

З кухні долинув мамин сміх.

— Ви там знову сперечаєтеся?

— Віталій мене вигнав із гаража!

— Бо ти велика! — одразу відповів він.

— Бачиш? — сказала я мамі.

— Лізо, не чіпай дитину.

— От і все. Ніхто мене не любить.

Віталій раптом засміявся.

— Я люблю!

Я обійняла його.

— Ну хоч хтось.

Телефон, який лежав у мене в кишені, завібрував.

Я дістала його.

На екрані висвітилася назва контакту.

Михайло ❤️

Я одразу усміхнулася.

— Мамо, Михайло дзвонить.

Мама витерла руки рушником і підійшла ближче.

— Бери.

Я прийняла відеодзвінок.

На екрані з'явилося знайоме обличчя.

— Привіт, мала.

— Привіт.

Віталій почув його голос і одразу підбіг.

— Тато!

Михайло усміхнувся.

— О, а хто це в нас тут?

— Я!

— А чого ти такий великий?

— Бо я росту.

— Ага. Ще трохи — і мене переженеш.

Віталій засміявся.

— Тату, дивись!

Він показав машинку прямо в камеру.

— Ого! Крута.

— Моя.

— А мені дасте покататися?

Віталій задумався.

— Ні.

Михайло засміявся.

— Отакої.

— Вона моя, — серйозно повторив Віталій.

— Зрозумів. Тоді не чіпаю.

Я дивилася на них і мимоволі усміхалася.

Віталій міг говорити з татом про одну й ту саму машинку десять хвилин, а Михайло все одно слухав так, ніби це найважливіша розмова у світі.

— Як ви там? — запитав Михайло.

— Нормально, — відповіла мама. — Вечеряти збираємося.

— А ти, Лізо?

— Я теж нормально.

— Де була?

— Гуляла з Танею.

— А-а. І як?

— Добре. Потім зустрілася з Данею.

Михайло трохи усміхнувся.

— Значить, день вдалий.

— Дуже.

— А до школи вже готуєшся?

Я застогнала.

— Не нагадуй.

— Чого?

— З вересня одинадцятий клас.

— Оце вже серйозно.

— От бачиш! Навіть ти починаєш.

— А що робитимеш після школи?

— Не знаю.

— У тебе ще є час.

— Оце я їй і кажу! — втрутилася мама.

— Мамо, ти теж проти мене?

— Я просто реалістка.

— Жах.

Михайло посміхнувся.

— Не поспішай. Розберешся.

Я кивнула.

— Добре.

На кілька секунд усі замовкли.

На задньому плані в Михайла щось пролунало, і він озирнувся.

— Мені треба ненадовго відволіктися.

— Добре, — сказала мама.

Віталій одразу притиснувся до телефону.

— Тату, не йди!

Михайло усміхнувся.

— Я ще передзвоню.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Точно?

— Точно.

Віталій задоволено кивнув.

— Добре.

Михайло подивився на мене.

— Бережи маму.

— Вона сама кого хочеш збереже.

— Це точно.

— І себе теж бережи, — сказала я.

Він на секунду затримав погляд на мені.

— Бережу.

— Добре.

— Все, мала. До зв'язку.

— До зв'язку.

Дзвінок завершився.

Я ще кілька секунд дивилася на чорний екран телефону.

— Він передзвонить, — сказав Віталій.

Я подивилася на нього.

— Звичайно.

Він повернувся до своїх машинок, а я пішла на кухню.

Мама вже накривала на стіл.

— Як він? — тихо запитала вона.

— Нормально.

Вона кивнула.

Я сіла за стіл.

За вікном повільно темніло. У квартирі пахло вечерею, Віталій щось розповідав своїм іграшкам, мама говорила про завтрашні справи.

А я просто сиділа й слухала.

Звичайний літній вечір.

Іноді щастя виглядало саме так.

Не як щось велике.

Просто коли всі твої люди живі, поруч або на зв'язку.

І ти навіть не думаєш про те, наскільки безцінним є звичайне "до зв'язку".