Розділ 5. Побачення

Я побачила Даню ще здалеку.

Він стояв біля входу до невеликого магазину й щось переглядав у телефоні. Коли помітив мене, одразу усміхнувся.

— Нарешті.

— Я не так уже й довго йшла.

— Двадцять хвилин.

— Ти рахував?

— Звичайно.

— Боже, який ти.

Я підійшла ближче, і він обійняв мене.

— Привіт.

— Привіт, — усміхнулася я.

Ми рушили вулицею.

— Ну? — запитав він.

— Що "ну"?

— Як погуляли з Танею?

— Нормально. Спочатку ходили містом, потім зайшли в кав'ярню.

— І що обговорювали?

— Все підряд.

— Навіть мене?

Я подивилася на нього.

— Можливо.

— І що казала?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо це секрет.

— Значить, щось погане.

— Або дуже смішне.

— Тепер мені цікаво.

Я засміялася.

Ми зайшли до парку. Навколо було багато людей: хтось гуляв із дітьми, хтось сидів на лавках, хтось катався на велосипеді.

Літо відчувалося всюди.

— Куди хочеш? — запитав Даня.

— Не знаю.

— Ти сьогодні часто говориш "не знаю".

— Може, це мій новий стиль життя.

— Тоді я маю щось із цим зробити.

— І що ж?

— Зводити тебе на морозиво.

— Оце вже серйозна пропозиція.

— Я знав, що ти погодишся.

Ми купили морозиво й сіли на лавці.

Я дивилася на людей навколо, слухала Дану, який щось розповідав про свій день, і ловила себе на думці, що мені просто добре.

Без особливої причини.

Без великих подій.

Просто добре.

— До речі, — сказала я, — ти вже думав, що будеш робити після школи?

— Ще ні.

— Серйозно?

— А що? До цього ще ціла вічність.

— Дев'ять місяців — не вічність.

— Для мене вічність.

— А я вже починаю нервувати.

— Через вступ?

— Через усе.

Він усміхнувся.

— Не переживай. Ти впораєшся.

— Звідки така впевненість?

— Бо я тебе знаю.

Я подивилася на нього й усміхнулася.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

На кілька секунд ми замовкли.

Мені подобалися такі моменти. Коли не треба нічого вигадувати чи говорити. Просто сидіти поруч із людиною, яка тобі дорога.

Телефон у моїй кишені завібрував.

Я дістала його.

Таня: "Ну що, голубки?"

Я швидко заблокувала екран.

— Хто? — запитав Даня.

— Таня.

— Що хоче?

— Нічого важливого.

Я не стала показувати повідомлення.

— Вона, мабуть, уже сумує.

— Ми розійшлися лише годину тому.

— Для неї цього достатньо.

Я засміялася.

Ми просиділи в парку ще довго.

Коли почало вечоріти, Даня провів мене до зупинки.

— Напишеш, коли будеш удома?

— Напишу.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він нахилився й поцілував мене.

— До завтра?

— До завтра.

Я зайшла в автобус і сіла біля вікна.

Даня ще кілька секунд стояв на зупинці, а потім розвернувся й пішов.

Я дивилася йому вслід, поки він не зник з поля зору.

Тоді я ще була впевнена, що знаю цю людину.

І навіть не могла уявити, скільки всього відбувалося за межами мого погляду.