Розділ 4. Плани на майбутнє

Ми вийшли з укриття, коли на телефоні нарешті з'явилося повідомлення про відбій повітряної тривоги.

Таня одразу потягнулася, закинувши руки за голову.

- Ну що? Продовжуємо нашу геніальну прогулянку?

- А в нас був геніальний план?

- Звичайно.

- Який?

Таня задумалася.

- Не пам'ятаю.

Я розсміялася.

- Ти серйозно?

- Абсолютно. Головне - впевнено говорити.

- Тепер зрозуміло, чому ти завжди так упевнено сперечаєшся.

- Я не сперечаюся. Я переконую людей у своїй правоті.

- Навіть коли ти неправа?

- Особливо тоді.

Ми рушили далі.

Після тривоги місто поступово поверталося до звичного ритму. Люди знову виходили з укриттів, хтось поспішав у справах, хтось телефонував рідним.

Я подивилася на небо.

Сонце все ще світило, ніби кілька хвилин тому нічого не сталося.

Мабуть, у цьому й була дивна особливість життя під час війни. Ти можеш щойно сидіти в укритті, слухати сирени, перевіряти новини, а через десять хвилин уже думати, що купити на вечерю.

Ми навчилися жити між цими двома реальностями.

- До речі, - сказала Таня, - ти вже думала, що будеш робити після літа?

- Після літа?

- Ну так. З вересня одинадцятий клас.

Я скривилася.

- Не нагадуй.

- Чому?

- Бо після одинадцятого класу треба щось робити з життям.

- Геній. А я думала, після школи ми всі просто залишимося школярами назавжди.

- Було б непогано.

- Ні, дякую. Я хочу нарешті закінчити це місце.

- А я ще навіть не вирішила, куди вступати.

- Ти ж наче хотіла щось пов'язане з...

- Я хотіла багато чого.

- Це правда.

Я зітхнула.

Вересень здавався ще далеко.

Але водночас я вже відчувала, що одинадцятий клас буде зовсім іншим.

Останній рік школи.

Останній рік, коли ми щодня будемо бачити знайомі обличчя в коридорах.

Останній рік перед тим, як кожен із нас піде своєю дорогою.

- Ти боїшся? - раптом запитала Таня.

- Чого?

- Майбутнього.

Я на секунду замислилася.

- Трохи.

- Я теж.

- Принаймні ми разом.

- Це так.

Вона усміхнулася.

- А якщо ми після школи роз'їдемося?

- Не роз'їдемося.

- А якщо?

- Таню.

- Що?

- Я не збираюся тебе так просто позбуватися.

- Фух. А я вже переживала.

Я засміялася.

Ми зайшли в невеликий магазин, купили воду та щось перекусити й знову вийшли на вулицю.

Телефон у моїй руці завібрував.

Даня: "Ти де?"

Я швидко відповіла:

Я: "Ще з Танею."

За кілька секунд:

Даня: "Довго ще?"

Я подивилася на Таньку.

- Даня питає, довго я ще.

- Скажи, що дуже довго.

- Чому?

- Бо я хочу ще з тобою погуляти.

Я усміхнулася й написала:

Я: "Ще трохи."

Даня: "Добре. Напиши, коли будеш вільна ❤️"

Я заблокувала телефон.

- Все?

- Все.

Таня подивилася на мене.

- Ти його любиш?

Я трохи здивувалася такому прямому питанню.

- Так.

- Сильно?

- Думаю, так.

- А він тебе?

Я усміхнулася.

- Думаю, так.

Таня нічого не відповіла.

- Що?

- Нічого.

- Ти зараз щось подумала.

- Я завжди щось думаю.

- Це небезпечно.

- Дуже.

Ми знову засміялися.

Потім Таня подивилася на годинник.

- Тобі вже треба йти.

- Знаю.

- Побачимося завтра?

- Звичайно.

- Не забудь.

- Не забуду.

Ми обійнялися біля переходу.

- Напиши, коли зустрінешся з ним.

- Добре.

- І не пропадай.

- Не пропаду.

Я попрощалася з нею й пішла в інший бік.

Телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було від Дані.

Даня: "Я чекаю."

Я усміхнулася й прискорила крок.

Тоді мені здавалося, що моє життя було досить простим.

Друзі.

Родина.

Школа, яка чекала на мене у вересні.

Хлопець, якого я любила.

І літо, якому, здавалося, не буде кінця.

Я навіть не підозрювала, скільки всього може змінитися за кілька місяців.