Розділ 2. Дівчата

Після сніданку я повернулася до кімнати й одразу взяла телефон.

Таня вже встигла написати ще сім повідомлень.

Таня: "Ти де?"
Таня: "Ліза."
Таня: "Лізо."
Таня: "Я знаю, що ти бачиш."
Таня: "Відповідай 😭"

Я засміялася й нарешті написала:

Я: "Я їла, психопатко."

Відповідь прийшла за секунду.

Таня: "О. Жива."
Таня: "Виходь сьогодні."

Я: "Куди?"

Таня: "Не знаю."

Я: "Геніальний план."

Таня: "Зате я гарна."

Я: "Це не аргумент."

Таня: "Для мене - аргумент."

Я закотила очі, але усмішка сама з'явилася на обличчі.

З Танею завжди було саме так. Ми могли почати розмову з питання "куди підемо?" і через п'ять хвилин уже сперечатися про щось абсолютно безглузде.

Я швидко переодягнулася, зібрала волосся й написала:

Я: "Добре. Через годину?"

Таня: "Через сорок хвилин."

Я: "Ти зараз серйозно?"

Таня: "Так."

Я: "Ти хоч сама встигнеш?"

Таня: "Ні."

Я: "Тоді чого мене квапиш?"

Таня: "Бо я хочу бачити тебе швидше."

Я усміхнулася.

Через кілька хвилин телефон знову завібрував.

Цього разу - відеодзвінок.

Ная.

Я прийняла виклик.

- Доброго ранку, - пролунало з екрана.

- У тебе ранок, у мене вже майже обід.

- Ну й що? - Ная засміялася. - Я скучила.

- Я теж.

На екрані з'явилося її знайоме обличчя, і на кілька секунд відстань між Києвом і Туреччиною ніби зникла.

- Ну, розказуй, - сказала вона. - Що нового?

- Нічого.

Ная примружилася.

- Ти зараз брешеш.

- Чому?

- Бо ти сказала "нічого" з таким обличчям, ніби там мінімум три новини.

- Та немає нічого.

- А Таня?

- Збирається мене викрасти на прогулянку.

- Тоді все нормально.

Я засміялася.

Ми говорили ще кілька хвилин - про літо, людей, які нас дратували, і про те, хто знову щось утнув.

- До речі, - раптом сказала Ная, - а Кріс знову тобі писала?

Я скривилася.

- Ні. І слава Богу.

- А Тая?

- Ная.

- Що?

- Не починай.

Вона засміялася.

- Я просто питаю.

- Тая мене ненавидить. Я її теж. Усе стабільно.

- О, тоді чудово. Я вже боялася, що ви помирилися.

- Навіть не мрій.

Ная засміялася ще сильніше.

- А Даня?

Я подивилася на неї з підозрою.

- А що Даня?

- Просто питаю.

- Сьогодні, здається, побачимося.

- "Здається"?

- Ну так.

- Лізо, ти зараз так говориш, ніби це не твій хлопець.

- Ная!

- Що? Я ж нічого такого не сказала.

Я закотила очі.

- Ти нестерпна.

- Зате я далеко, тому можеш не боятися, що я зараз тебе обійму.

- На щастя.

- Ей!

Ми обидві засміялися.

З Наєю завжди було легко. Навіть через екран. Вона могла жити за тисячі кілометрів від мене, але все одно знала, коли я втомлена, коли щось приховую і коли просто не хочу говорити.

- Ладно, - сказала вона. - Іди вже до Тані, поки вона не приїхала за тобою сама.

- Думаєш, не приїде?

- Знаючи Таню? Приїде.

- Точно.

Я ще раз усміхнулася.

- Напишу тобі ввечері.

- Обов'язково.

- Люблю тебе.

- І я тебе.

Дзвінок завершився.

Я поклала телефон на ліжко й глянула на час.

Таня мала бути вже скоро.

Я швидко взяла сумку, перевірила телефон і вийшла з кімнати.

- Мамо, я пішла гуляти! - крикнула я з коридору.

- Добре! Тільки недовго!

- Добре!

Я взулася й уже взялася за ручку дверей, коли телефон завібрував.

Таня: "Я під будинком."

Я усміхнулася.

Я: "Ти ж казала через сорок хвилин."

Таня: "Я передумала."

Я: "Психопатка."

Таня: "Зате гарна."

Я похитала головою й вийшла з квартири.