Глава єдина і неповторна, перша і остання

Ми познайомилися з нею два місяці тому. Зайшовши в їдальню, побачила дівчину трохи вищу від мене, вдягнену у світер синього кольору, що спадав з одного плеча, з під якого виглядала майка, та світло-блакитні джинси (типова clean girl aesthetic ✨). Мене одразу зачепили закохані очі. Ніжно зелені, вони ніби світилися. Невже це кохання з першого погляду? Так буває тільки в книжках. Проте я вже йшла знайомитися з нею. Хоча як йшла - ноги самі вели мене, бо зв'язок встановлений між нами був ніби ми протилежні полюси магніту, що так тягнуться один до одного. 
- Привіт, я Кара. А ти?
- Який він вбіса гарний...
- Пробач, що?
- Фелікс. Він стоїть позаду тебе, - Стефані не зводить закоханих очей з нього.
Точно. Ми ж не в книжці. Моє життя це скоріше типова мелодрама.
 

З того момента про Фелікса я чую, ледь не щодня. Хоч як це мене дратує, я готова слухати про будь-що, лиш би Стефані зі мною говорила. 
- Каро, ну скажиии, що мені вдягнути?
- Яка різниця, це просто маленька вечірка біля озера, нічого такого грандіозного не планується. Хоч і гола йди, - справді, так було б набагато краще, думаю я.
-Дурненька, там буде Фелікс. Я маю виглядати на всі сто.
- Тобі взагалі важливо, щоб там був хтось ще?
- Звичайно - ти. 
Серце гірко стискається. А можна, щоб я була на першому місці в ієрархії важливих для тебе людей? Трохи з затримкою, але все таки посміхаюся їй. 
- А ще, Сара, Алан, Пейдж, Фібі, ... - продовжує список друзів Стефані, ховаючись майже вся у величезній шафі своєї кімнати. 
Ммм, зрозуміла, дякую. Дуже приємно. 
 

У результаті вона одягає той самий образ, в якому я побачила її вперше - ідеальний, мій найулюбленіший вибір. Ми їдемо на моєму байку до місця нашого постійного збору. Обожнюю їздити кудись з нею: її теплі руки обіймають мою талію, спиною відчуваю, як міцно вона притискається до мене. 

Навколо озера вже зібралося немало народу, як для нашого містечка. Грає музика, усім весело, ніхто не думає за навчання - до понеділка ще цілий день. Одразу помічаємо групу наших знайомих і прямуємо до них. Дякувати всесвіту, Фелікса ще немає і Стефані веде себе адекватно. Ми сміємося, розслаблено спілкуємося, час від часу підколюючи одне одного. Все так чудово.
 

Та моя ідилія довго не продовжилася. Зі свого автомобіля виходить справжній мачо. Шкіряна куртка - невід'ємний атрибут хлопця. Боже, і як в такого можна закохатися? 
-Фелікс, ми тут, - кричить Пейдж і махає пляшкою з алкоголем. 
А можна було його не кликати? Переводжу погляд на Стефані. Не можна. Про кого ж вона буде розказувати мені сьогодні цілу ніч. Каро, ти бачила який він гарний? Ти бачила, як він дивився на мене? Як думаєш, я йому подобаюся? Відстань, яка мені різниця, - скажу я, а в душі розумітиму, що різниця точно є. 
- Давайте пограємо в карти командами. Стефані і Фелікс, я і Кара, Фібі і Алан, ... - пропонує Пейдж. Довбана "звідниця". 
- Команда програвших має поцілуватися, - підхоплює Алан.
- А якщо програєте ви, Кара і Пейдж? Ви теж будете цілуватися? - запитує Фелікс.
- А ми не програємо, - з викликом каже Пейдж. 
 

Один раунд замінюється іншим. Поки найбільше поразок отримали Фібі і Алан, через недосвідченість дівчини. Та їм це явно подобається. Як ніяк вони у стосунках вже майже рік. 
Як би гарно я не грала, поцілунок з Пейдж був питанням часу. Брюнетка підсіла до мене впритул, поклала свою руку мені на шию і притягнула мою голову до себе. Тож я не встигла опам'ятатися, як її язик трохи з напором почав досліджувати мене. Через декілька, признаюся, приємних хвилин, ми все таки відсунулися одна від одної. 
- Фу, як це розбачити? - пробубонів Фелікс - Це не природньо!
До слів Фелікса мені було байдуже. Та я помітила обурення на обличчі Стефані, і від того стало справді боляче. Вона завжди буде змінювати свою думку, лишень вона збігалася б з його?
 

Зам'явши цю ситуацію, ми продовжили гру.
І, на жаль, момент, який я так не хотіла бачити, все-таки настав. Моє серце защеміло від болю, коли відстань між ними стрімко почала зменшуватися. 
 

Я різко встала. Занадто різко, привертаючи занадто багато уваги. - Я... Мені треба в туалет, я скоро, - ляпаю я, сильно не думаючи, бо в моїй голові зараз справжній безлад. Втікти. Геть. Я відчуваю і розпач, і злість, і біль одночасно. Це все занадто. Йду подалі від усіх: від музики, балачок і гамору, що тепер не здається веселим, а тільки дратує. Сідаю на пірс подалі від інших, і, обійнявши руками ноги, тихо похитуюся, у спробах заспокоїтися. Чорт, виявляється де починається кохання закінчується дружба. Я могла б скільки завгодно разів сказати, що ми просто друзі, але ні разу не мати цього на увазі насправді. Кого я обманюю більше: її чи себе? Філігранно відіграю роль подруги. Переконую себе, що робити це - легка справа. Відчувається так, ніби я в очікуванні перед смертельним вироком. Кажуть, перед смертю ненадихаєшся. Та я буду дихати доти, доки відчуваю її запах, витончено - квітковий, доки торкатимуся її тіла, хоч іноді, хоч випадково, доки бачитиму її світло-зелені очі, від яких неможливо відвести погляд. Вона поділила моє життя на до і після. Я без неї - вже не я. Але якщо у них з Феліксом все складеться? Якщо вони стануть парою? Чи витримаю я бачити їх разом? Опускаю щоку на коліно і заплющюю очі. Намагаюся примінити дихальні техніки, та, як тільки трохи заспокоююся, непотрібні думки знову лізуть у голову. 
 

Позаду мене чую кроки. Через силу відкриваю очі, проте і так знаю хто це. Вона сідає біля мене, і невідривно дивиться у бік озера. 
-То... як пройшов поцілунок? - не витримаю тиші, що починає тиснути на мене, і кажу те, що, хоч як би не було боляче, але я мушу знати.
- Його не було, - відповідає Стефані рівним, задумливим голосом.
-Що? - запитую з подивом. Мої очі розширюються, та я не змінюю положення голови. 
- Ну... я відмовилася його цілувати.
Я остаточно гублюся в ситуації, не розуміючи як реагувати на це. Підсуваюся ближче і з острахом усвідомлюю: - Він тебе образив?! Ти тільки скажи, що він зробив, і, Фелікс пошкодує про скоєне..., - починаю закипати я, та реакція Стефані зовсім не змінюється. 
- Не мене. Тебе.
- В сенсі?
- Він почав наговорювати на тебе. Коли ти пішла, Фелікс роздратувася і став поливати тебе брудом. Я не витримала, вліпила йому ляпаса, і побігла за тобою. Якого біса може бути незрозуміло: де він, а де ти. 
Я заворожено спостерігаю за Стефані. Вона справді це зробила? Вона захистила мене? Чому?
Мабуть, це читалося в моїх очах, бо Стефані продовжила: - Той поцілунок з Пейдж..., в мені ніби щось клацнуло. Я відчула таку хвилю ревнощів. Кохати Фелікса, було звичкою. Те, що не змінювалося роками. Я не розуміла, як нав'язувала собі почуття до нього. А ти... Ти стала такою близькою, тою, що змушує мене постійно сміятися, іноді плакати, бо я почала помічати свою небайдужість до тебе ще раніше. А сьогодні це все стало останньою краплею, і я не знаю, що ти відчуваєш до мене, та мені важливо, щоб ти знала правду...
- Ти мені подобаєшся. З першого погляду, з першого подиху, - я беру її руки в свої. - Засинаючи, мрію цілувати тебе. Прокидаючись, думаю тільки про тебе. Мені було нестерпно слухати про твої почуття до іншого, та я б ніколи не відштовхнула тебе навіть у ці моменти, бо бути з тобою поряд - найвища нагорода. 
-Я... ти..., - по щоках Стефані сльози починають котитися градом. 
- Тихіше, тихіше, сонечко, - і через секунду. - Моє сонечко. Я з тобою. Я тебе нікуди не відпущу. 
- Не відпускай, будь завжди поруч. 
Погляд очі в очі, переплетені пальці. 
- Я буду.
А далі поцілунок, сповнений ніжності. Трохи солоний від сліз, але такий солодкий через щире бажання - кохати.