Розділ ІІ "Перша зустріч"

Світлі промені сонця пробивалися через вікно. Сашко примружив свої блакитні очі від ранкового світла.

— У сенсі? Уже ранок? — Він сів на полицю й поглянув на годинник, який був у нього на зап'ясті.

— Так, я намагався тебе розбудити вчора, але ти не прокидався, — сказав Джуліус, поправляючи окуляри.

Схоже, хлопець настільки втомився, що просто відключився. Олександр потягнувся, позіхнув і дістав щось із сумки з їжею. Брат сів навпроти, взяв у руки чашку чаю та трохи відпив. За вікном мелькали дерева на тлі блакитного неба. Сьогодні погода була значно кращою, і навіть настрій завдяки цьому був таким самим. Саша тихо снідав, спостерігаючи за птахами, що летіли в небі, але потім усе ж перевів погляд на Джуліуса. Той навіть зараз виглядав ідеально — ні найменшої ознаки втоми.

«Як можна так ідеально виглядати? Бісить!» — подумав брат.

Це завжди його дратувало — уся ця правильність та ідеальність. Хлопець доїв, глянув на годинник. Їхати залишалося не так уже й довго, але потім ще автобусом до табору. Він зітхнув — йому було нудно, інтернету не було, мережі теж. Потяг рухався далі, залишаючи позаду знайоме місто. Сашко сидів на своєму місці, втупившись у вікно, у навушниках грало щось меланхолійне. Джуліус сидів навпроти, знову захоплений читанням. Однак тепер у руках був не просто роман — це був блокнот із нотатками.

— І що ти там знову пишеш? — несподівано запитав Сашко, знімаючи один навушник.

Джуліус підняв очі, злегка здивований тим, що брат заговорив із ним.

— Нотатки. Про табір.

— Ти ж навіть там не був. Що ти можеш про нього знати? — скривився Сашко.

— Дослідження. Я завжди готуюся заздалегідь, — коротко відповів Джуліус і повернувся до записів.

Сашко лише зітхнув, похитав головою й знову натягнув навушники. Спілкування з братом завжди було дивним і незрозумілим. Однак цього разу йому стало цікаво, що той насправді записує. Але ставити більше запитань не хотілося. Через кілька годин потяг прибув до станції, розташованої біля густого лісу. Дощ уже не йшов, але повітря залишалося вологим і важким. На платформі їх зустріла жінка в синій уніформі з табличкою «Літній табір Сонячний берег».

— Ласкаво просимо, хлопці! Ви, мабуть, Саша та Джуліус? — її усмішка була такою широкою, що здавалася майже нещирою.

— Так, це ми, — відповів Джуліус замість брата, який мовчки стояв, затискаючи свою сумку.

— Прошу за мною, автобус уже чекає! — вона жестом запросила їх до старого жовтого автобуса, який стояв неподалік.

У салоні було шумно: десятки дітей різного віку базікали, сміялися, обмінювалися жартами. Сашко почувався чужим серед цього натовпу. Джуліус, здається, не звертав уваги на шум, одразу занурившись у свою книгу. Коли автобус рушив, Сашко почав розглядати оточення. Усі здавалися знайомими між собою.

«Ну чудово. У мене ще й друзів тут не буде», — подумав він.

Проте його увагу привернула дівчина на передньому сидінні. Вона була трохи старша за нього, з коротким каштановим волоссям і яскраво-червоним рюкзаком. Дівчина обернулася, зустрілася з ним поглядом і несподівано усміхнулася. А потім підморгнула, перш ніж знову повернутися до своїх друзів. Сашко не знав, як реагувати.

«Ну, хоч щось цікаве», — подумав він, краєм ока зиркаючи на Джуліуса, який залишався байдужим до всього, що відбувалося навколо.

Автобус зупинився біля величезного лісового табору. Дерева нависали над територією, створюючи атмосферу, яка була водночас затишною і трохи моторошною. Високі ворота з вивіскою «Сонячний берег» здавалися входом у якийсь інший світ.

— Добре, хлопці! Розходьтеся по своїх кімнатах! — голос жінки в уніформі лунко рознісся територією.

Джуліус і Сашко отримали ключі від своєї кімнати. Їх поселили в одному корпусі з іншими хлопцями-підлітками. Кімната була маленькою, з двома ліжками, столиком і старенькою тумбою між ними.

— Ну що, як думаєш, виживемо? — саркастично запитав Сашко, кидаючи сумку на ліжко.

— Якщо не будеш шуміти вночі, шанс є, — спокійно відповів Джуліус, розкладаючи свої речі. 

Сашко тільки закотив очі. Наступного ранку табір наповнився життям. Діти голосно обговорювали плани на день, грали у м’яч на головному майданчику, розбирали спортивний інвентар. Сонце світило яскраво, а свіже повітря приємно п’янило.

Але Сашко не відчував цієї радості. Він сидів на лавці біля свого корпусу, поклавши підборіддя на руки, й спостерігав, як усі навколо бігають і сміються. Йому було нудно. Інтернету тут не було, що засмучувало його. Джуліус тим часом десь зник, швидше за все, знайшов тихе місце, де його не будуть турбувати, і він зможе спокійно почитати книгу. Але хлопцю всеодно, нудно! Тут всі один одного знають, а він нікого. Це весь час було для нього проблемою. Знайомство з новими людьми, для нього було тяжким, з дитинства Сашко був соромязливим. Всі думки хлопця, різко хтось перервав, було чутно, як якась фігура сіла поруч. Коли Олександр повернув голову щоб подивитись, хто це, він побачив хлопця, світловолосий хлопець із сірими очима та впевненою посмішкою. Незнайомець поглянув на нього, своїми красивими очима та його посмішка, стала більшою. Саша косо на нього дивився, в його голові пройшли такі думки:
“Бісів красень! Думаю, за ним багато дівчат бігати буде…” Але його думки перервав цей хлопець.
-Привіт.. А мене звати Луїс.- В його вимові чується, якийсь акцент. Тільки от хлопець не зрозумів, який? Однак вирішив відповісти.
-Ем.. Привіт, я Саша.- Сказав він та почервонів. Хлопець, який назвався Луїсом протянув руку, щоб пожати в знак знайомства. Сашко мовчки пожав, хоч його руки тремтіли від страху. Луїс все так само посміхався та вирішив продовжити цю розмову:
-Чому ти, тут один сидиш? Невже, в перший раз приїхав?- Не відповівши,хлопець просто мовчки кивнув та відвів погляд. Юнак просто тихо посміявся, але коли зловив суровий погляд собеседника припинив. Він зрозумів що з ним буде тяжко розмовляти, по його червоним щокам і тремтячих кінцівках. Саша почав кусати свої губи, через нерви, він хотів би продовжити розмову, але не розумів що сказати.
“Може, запитати про його вік? Чи, про інтереси? Що щеможна запитати, при знайомстві? Ха-а-а чорт! Чому це так складно?!” Сашко намагався заспокоїтись, але в нього це не дуже добре виходило. Хлопець навпроти все ще дивився на нього, він легенько заправив рудий локон за вухо
-Щ..Що ти робиш?- Тремтячим голосом пискнув юнак.
-Та нічого, просто забрав волосся. Воно до речі, в тебе дуже
гарне. Олександр кивнув та тихо пробурмотів “Дякую”. Вони ще сиділи так, декілька хвилин, це була незручна ситуація. Сашко навіть подумав, його зсередини розірве від сорому, він нервово пощипував свої руки.
-Мені п'ятнадцять.- Вирішив перервати мовчанку Луїс.
-Мені… теж п’ятнадцять.- Зі зусиллям, зміг вимовити хлопець та повернув голову до, блондина.-В тебе… доволі дивна ну,-Сашко трохи зупинився, думаючи чи це буде не образливе запитання.-вимова, ти не звідси?-Все ж зміг вимовити. Луї хитнув головою.
-Так, я з Франції.
Очі Рижика збільшилися, зі здивування.
-Ого.. Невже, з Франції?-Не вірячи своїм вухам перепитав він. Блондин тільки посміявся з цього, він зміг вимовити тільки коротке “Так”, як почувся дивний вереск. Навіть птахи злетіли з дерев, на спортивному майданчику почалися збиратися люди. Хлопці теж встали з лавки та підійшли до всіх, в центрі стояли вожаті, які розбороняли двох хлопців.Хлопець із рожевим волоссям і смаглявою шкірою, з виразними азійськими рисами. Інший хлопець який був навпроти, звичайний, ніяких особливостей.
-Скажений китаєць! Як ти посмів мене вдарити?!-Кричав той. Хоча його вожата намагалася заспокоїти хлопця, тихо говорячи “Заспокойся, Влад, тихіше”. Значить його звали Владом, він вже не сподобався Сашку.
“Фу… Расизм-це так гидко.” Подумав він про цього грубіяна.
-Закрийся! Я не китаєць!-Кричав рожевоволоссий, на цьому майданчику був, якийсь хаос, всі кричали. Вожаті намагалися заспокоїти всіх, однак було марно. Коли уже всі заспокоїлися, друзі Влада підходили до нього, обступивши та питаючи чи все гаразд з ним. А незнайомий хлопець з рожевим волоссям ніби кудись зник, можливо його вожатий забрав щоб поговорити? Ну хто знає. Сашко сів на лаву, перебуваючи у невеликому шоці від цього всього, в перший же день таке, ну хоч щось незвичне. Луїс сів поруч, задумливо почухав підборіддя, ніби щось обдумуючи.
-Мда… Це якийсь жах, цікаво чому сталася ця бійка? Та куди зник той хлопець?-Задумливо запитав сам у себе блондин.
-Ну чуючи, як цей хлопець,-Рудий вказав на Влада.- обізвав його “китайцем”, можна припустити що він почав ображати його. Ну це тільки мої догадки. Луїс розуміючи закивав.
-Ти напевне правий, Влад не дуже хороша людина.
-А ти що? Його знаєш?-Тихо запитав Саша