розділ І "Табір"

Зелене листя тихо співало від подиху вітру. Радісні учні прямували по домівках — ось і скінчився їхній останній день у школі на цей рік. Нарешті настали довгоочікувані літні канікули! Усі вже думали, як будуть веселитися ці три місяці. Серед цих дітей додому йшов Сашко, думаючи про свій відпочинок. Хлопець ніби світився від щастя, уявляючи свої вечірки з друзями. Він навіть не помічав, що за ним ішов його зведений брат, з яким, чесно кажучи, мав не дуже хороші стосунки. Здавалося, що могло зіпсувати настрій хлопця? Але все ж таки дещо змогло. Коли хлопці повернулися додому, їх уже з нетерпінням чекали батьки. Вони покликали дітей на кухню. І нарешті коли всі зібралися в цьому тихому й затишному будинку, вітчим прокашлявся, щоб говорити рівно.

— Оскільки почалися канікули, ми з матір’ю вирішили, що вам потрібно у табір, — сказав чоловік своїм звичайним хрипким голосом. Ця новина не сподобалася Сашкові, адже він мав тільки одне бажання — відпочивати зі своїми друзями.

— Чому це я маю їхати в якийсь табір? Я не хочу! — пробурмотів хлопець із явним небажанням. Вітчим перевів на нього свій холодний погляд. Іноді цей бісів погляд пробирав до кісток, і по спині хлопця пробігли холодні мурашки. Мати поклала руку на плече сина.

— Розумієш, ми теж хочемо відпочити. Я впевнена, що ви двоє добре проведете цей час. Та й нові знайомства вам не завадять, правда? — сказала вона, як завжди, своїм лагідним голосом. Сашко лише насупив брови та замовк. Жінка посміхнулася й погладила його по голові, після чого повернулася до свого пасинка.

— Джуліусе, ти ж не проти поїхати зі своїм братом? Там ви ще більше зблизитеся.

Джуліус підняв очі на мачуху, поправив оправу своїх окулярів і коротко відповів:

— Ні, не проти.

Сашкові іноді здавалося, що той більше нічого й не вміє говорити. Мати усміхнулася у відповідь.

— Ну, тоді добре. Йдіть відпочивати, напевно, ви втомилися за сьогодні, — сказала вона.

— А їдемо хоч коли? — пробурчав Сашко зі злістю в голосі.

Вітчим поглянув на нього.

— Через тиждень, тому у вас ще є час попрощатися з друзями та зібрати речі, — спокійно відповів чоловік.

Хлопець лише кивнув у відповідь і встав із-за столу. Він глянув на свого брата, який уже уткнувся носом у книгу, і пішов до своєї кімнати. Настрій у нього був зіпсований. Саша одягнув навушники й почав дивитися у стелю. У його голову лізли різні думки: як буде в тому таборі? Чи зможе він з кимось познайомитися? А якщо доведеться провести всі ці бісові канікули тільки з цим книжковим хробаком? По тілу хлопця пробігли мурашки. Він зітхнув і повернувся на інший бік.

"Потрібно хоча б цей тиждень провести добре!" — подумав він і одразу взяв телефон, щоб написати друзям. Розповів їм про все це й запропонував почати веселитися вже сьогодні. Але облом — у всіх були справи на цей тиждень. Це здавалося хлопцеві підозрілим. Як так, усі раптом зайняті? Якась дурниця. Сашко перевернувся на спину й простогнав від відчаю. Тиждень пролетів непомітно. Хлопець намагався весело провести ці дні, але все було не те. Самотність була сумною. Настав останній вечір удома перед поїздкою до табору. Сумки були зібрані, і Саша страшенно хвилювався. А Джуліус, як завжди, залишався спокійним, що іноді дратувало брата. Як він може бути таким незворушним у такій ситуації? Чи в нього точно все нормально з головою? Вітчим якось сказав, що його син перестав виражати емоції ще в дитинстві. Вони водили його до різних лікарів, але марно. Лікарі лише розводили руками. І ось тепер йому шістнадцять, а він залишився таким самим. Сашко лежав і розмірковував над цим, думаючи, чому вони з братом такі різні. Але це було дурним питанням, адже всі люди відрізняються... Проте щоб настільки? Хлопець зітхнув і подивився на годинник. Друга ночі.

"Чому час так швидко пройшов?" — подумав він. Хвилювання давало про себе знати. Напевно, тому Саша не міг заснути. Так він пролежав ще половину ночі, розмірковуючи над різними речами. Вранці його розбудила мати. Через годину потрібно було виїжджати. Хлопець почав повільно збиратися, почуваючись сонним і неохочим. Його руде волосся стирчало в різні боки, виглядаючи досить кумедно. Сашко взяв сумку й прийшов на кухню, яка була наповнена смачним ароматом їжі. Він сів за стіл і з задоволенням почав снідати. Мати зайшла на кухню, побачила його розтріпане волосся й усміхнулася.

— Саш, ти бачив себе в дзеркалі? Ти не розчесався, виглядаєш незграбно, — засміялася вона. Взявши гребінець, почала розчісувати його волосся.

— Іноді мені здається, що у мене не син, а дочка. Навіщо тобі таке довге волосся?

Це була правда: його волосся було довгим для хлопця, нижче плечей. На ці слова він лише закотив очі й промовчав. Мати зав’язала волосся в хвіст і сіла поруч. Вона дивилася на сина, усміхаючись. Сашко доїв сніданок і поставив посуд у раковину.

— Дякую, було смачно, — сказав він, повертаючись до матері.

Жінка лише кивнула, а з коридору почувся голос вітчима:

— Гей! Ви там скоро? Уже час виїжджати!

Мати поглянула на сина й тихо сказала:

— Пішли, нас вже чекають.- Вона попрямувала до коридору, а хлопець узяв сумку й пішов за нею. Там уже стояли вітчим і Джуліус, у якого теж була сумка.

— Ну що, вирушаємо? — сказав чоловік, відчиняючи двері.

На вулиці була жахлива погода: йшов дощ, усе навколо здавалося сірим. Ніби сама природа не хотіла, щоб Сашко їхав у той табір. А далі — ніби в тумані: машина, дорога до вокзалу, за вікном маленькі краплі дощу бігли одна за одною, наче грали в квача. У навушниках лунала тиха й спокійна музика. Паралельно хлопець чув розмову батьків, але не звертав на неї уваги. Це все здавалося дивним — ніби він повернувся у дитинство, коли ще був щасливим, коли не було цього вітчима, а був його справжній, рідний батько. Ідеал тих часів... Дивна атмосфера — тепла та приємна. Тепер навіть дощ здавався не таким холодним, а навпаки — літнім і затишним. Через деякий час автомобіль зупинився — вони приїхали. Сашко поспіхом вийшов із машини, а за ним і решта. До прибуття потяга залишалося п’ятнадцять хвилин. Хлопець сів на лавку, поруч мати та брат. Вони про щось розмовляли, але Олександрові було нецікаво. Він зняв навушники ще п’ять хвилин тому, але знову їх одягнув, додав гучності й увімкнув музику. Саша вже майже розслабився й прикрив очі, коли раптом відчув чиюсь руку на плечі. Розплющивши свої сонні очі, він побачив перед собою вітчима, який щось говорив. Хлопець зняв навушники й тихо промовив: