Глава IV

Суцільна темрява наповнила густий ліс. Дерева стояли нерухомо, боячись зробити зайвий рух або звук. Нічні птахи на їх гілках мовчали, очікуючи дозволу на прояву свого співу. Маленький струмок води біг тихо та безшумно, ніби зберігав якусь важливу таємницю. Срібне освітлення повного місяця лагідно вкривало всю лісову хащу, а густий туман додавав невідомості, містичності та страху.

Невпевненими, маленькими кроками Катя йшла з обережністю. Вона боялась всього чого бачила. Недовіряла кожному своєму кроку та подиху. Як же не хотілося, щоб хтось виявив її присутність. Серце билось швидко, а дихання було нерівномірне. Їй моторошно, не комфортно бути тут, і що найгірше – невідомо навіть як та для чого опинилась в цьому просторі. Навколо м’яко поширився шепіт того, чию присутність відчувала весь час. Загадковий голос називав її ім’я намагаючись покликати до себе. Тіло замерло, перестало слухатись. Зробити крок було неможливо. Страх скував її не даючи можливості на втечу та захист.

Загадковий чужинець вочевидь не бачив у цьому проблеми, тому через декілька секунд з’явився перед нею. Чорне волосся простягалося до його плечей та мало недбалу зачіску. Темна, атласна сорочка з закоченими рукавами, надавала мармуровій шкірі додаткової світлості. Класичні штани та лакові туфлі доповнювали образ та створювало враження, що він з іншої епохи. Темні як ніч очі дивились ласкаво на Катю, ніби давно очікували зустрічі. А м’який, чоловічий голос почав розмову у звичному тембрі:

• А ось і ти. Думав тебе тут не побачу.

Від шоку зіниці розширились, а ось голос на відміну від тіла продовжував слухатись.

• Хто ви? Що вам потрібно?

Його погляд спустився до землі:

• А ти як вважаєш?

Не маючи жодних припущень, вона мовчала та роздивлялась невідомого. Він знову поглянув на неї :

• Ти давно мала бути тут.

Голос був спокійний, беземоційний. Від розпачу тендітні плечі здвинулись, а голова незгодно хиталась:

• Нічого не розумію.

Незнайомець зробив короткий крок на зустріч до неї:

• Я знаю тебе все життя, та завжди був поруч.

Дівочі губи стиснулись від напруження що зростало:

• Хіба ми знайомі? Може ви мене з кимось переплутали?

Лагідна посмішка з’явилась на його обличчі:

• В цьому я не вмію помилятись. Не тепер.

Повільними кроками чоловік наближався до неї. Від страху Катя  почала робити кроки назад і крикнула:

• Не наближайтесь!

Він зупинився, співчутливо дивлячись на неї:

• Я тебе не скривджу. Не мене тобі варто боятись.

Впершись спиною до дерева, та схопивши свою голову вона прокричала:

• Та хто ж ви в біса такий?

Погляд його очей не змінився, вказівний палець притиснувся до вуст:

• Тшшш. Не варто кричати. Усі звикли жити тут в спокої, не турбуй нікого.

Повільними кроками чужинець продовжив наближатись до неї. Дівчина руками схопилась за дерево позаду та усім тілом притулилась до нього. Коли чоловік вже знаходився в декілька кроків, дружньо протягнув руку. М’який голос з турботою запропонував:

• Ходімо, прогуляємось. Сьогодні такий гарний місяць.

Її очі не впевнено дивились на мармурову руку. Несмілива посмішка з’явилась на обличчі невідомого. В цей момент Катерина відчула маленьку довіру та підсвідоме розуміння що це не ворог. Із залишком страху та тремтінням ніжна долоня доторкнулась до білосніжної. Супутник обережно охопив тонкими пальцями дівочу руку та очима натякнув на стежку, яка рівно простелилась на сухій, лісовій траві.

Повільно та спокійно вони йшли по ній. Тиша більше не створювала дискомфорт, ліс не був моторошним. Все тепер виглядало та сприймалось по іншому. Поступово заспокоюючись, дівчина наважилась запитати:

• Яке ваше ім’я?

Очі темної ночі лагідно поглянули на неї:

• В мене багато імен, і кожен називає по-різному. Ти ж мене можеш звати Мироном.

Щоб запам’ятати, вона знову його проговорила:

• Мироне, чому я тут?

Його погляд дивився на стежку:

• Цього мені не відомо. Можливо, нам дали час поговорити або познайомитись.

Нервово ковтнувши слину супутниця продовжила:

• А для чого нам потрібно було знайомство, зустріч?

Чоловічі очі все ще дивились на стежку:

• Як казав раніше, ти давно повинна була тут бути й за інших обставин. Проте, щось змінилось, але це не змінює того, що я завжди був поруч.

Сльози тихо котилися з її очей:

• Чому ж я тоді вас не пам’ятаю?