Глава ІІІ

ІІІ

Ще одна безсонна ніч, а точніше тригодинний сон. Головний біль фоново супроводжував та нагадував про збитий режим. Тіло важко реагувало на фізичну активність. Доводилось витрачати більше сил для того, щоб просто встати з ліжка. Через декілька спроб Катя скинула теплу ковдру та встала з теплого, м’якого ліжка. В кімнаті було прохолодно до тремтіння, тому хутко одягла в’язану кофту поверх нічної сорочки. У такому вигляді направилась до кухні. Там на неї вже чекала бабуся. Жінка задумливо сиділа за столом та час від часу сьорбала гарячий чай. Дівчина помітила її дивний настрій:

• Доброго ранку, ба.

Та не поглянувши на онуку продовжувала дивитись в один бік:

• Доброго.

Така відстороненість не на жарт її налякала:

• Все гаразд?

Блакитні очі тепер зустрілись з тривожним поглядом темних:

• Злива посеред лютого, це дуже не добрий знак. Клімат змінюється, щось страшне насувається.

Знову мов електричним струмом тривожність вдарила у серце. Ні хвилини спокою за весь час поїздки. Сни, потяг, тепер ще це. Створювалось відчуття що немає кінця дивним подіям.

• Про що ти?

Бабуся не відповіла, а тільки ще більше поринула у свої роздуми. Зрозумівши що відповідь не буде отримана, Катя пішла переодягатись та по ранкові процедури. Холодна вода вмивала обличчя та створювала відчуття бадьорості та свіжості. У відображенні дзеркала стояла змучена дівчина. Темні кола під очима стали більш виразні. Вона вдивлялась в себе та не могла згадати коли востаннє мала такий вигляд. Напевно перед іспитом з політології, де викладач надав триста питань для конспекту. Згадуючи ту ніч, піймала себе на думці «навіть тоді не було так важко як зараз».

З кухні доносились метушливі жіночі голоси. Від тривоги та нерозуміння що відбувається, хутко побігла до кухні. Біля вхідних дверей стояла старша жінка. Волосся темне, коротко підстрижене. Зелений светр з чорними штанами виглядали б стильно, якби не одягла поверх цього яскраву, помаранчеву куртку.У такому вигляді вона стояла та щось панічно намагалась розказати Надії. Та на неї вже підвищила голос:

• А тепер ще раз, що сталося? Я зовсім тебе не розумію!

Від зміненого тембру, гостя замовкла. Після чого перевела подих та почала знову розповідь:

• Кладовище від зливи затопило. Це ж тепер нічого не посадиш на землі й воду з криниці пити страшно. А я тільки купила нове насіння.

Бабуся шоковано дивилась на неї. Та продовжувала:

• Що ж тепер буде. Де воду брати?

Зайва паніка дратувала:

• Викличуть епідеміологів, колодязі закриють і почнуть окреме постачання води. Якось воно буде. Ми з онукою хотіли прогулятися, тому вибач.

Співрозмовниця добре зрозуміла натяк:

• Піду я, багато справ.

Як тільки вона вийшла, родички подивились одна на одну. Надія одягала на себе куртку та жестом показала що онучці треба зробити теж саме. Дівчина послухалась та після цього вийшли с хати.

Гуляючи сільськими вулицями вони не сказали одна одній жодного слова. Каті весь час кортіло запитати про покладений маршрут, але щось стримувало. Ніби відчувала що відповідь зараз з’явиться сама. І не помилилась, остаточно все стало зрозуміло, коли на горизонті виднілися хрести. А підійшовши ближче, картина вражала жахом.

Темна вода блищала під похмурим небом. Гілки голих дерев гойдались та у відображенні створювали оптичну ілюзію рухомих рук. Портрети покійників спотворювалися. Було відчуття що очі з пам’ятника дивляться на тебе з під води. Брудні в болоті вінки плили по гладкій поверхні. На деяких хрестах залишилися таблички з іменами та роками смерті, а якісь пішли під воду, де не було зрозуміло хто під ним лежить. Дівчина затаїла подих та від жаху прикрила обличчя руками. Надія холодним поглядом поглянула на це та без попередження почала розвертатись та йти. Онука побігла за нею та озвучувала переживання:

• Це просто жах! Як тепер будуть почуватись їх родичі? А земля? Вона буде отруєна! А вода?

Але й тут бабуся промовчала. Їй було що сказати, проте ніби зараз не той момент. На тишу у відповідь Катерина замовкла. Ще одна дорога в напрузі. Дивні жахіття переслідують у снах та в реальності. Остаточно нею заволоділа паніка коли згадався сьогоднішній сон. Вода, фотографії та вона серед цього тоне. Ну звісно! Її попередили, занадто прямо сказали про небезпеку, але розуміння почало приходити лише зараз. Єдине, навіть з цим не було відомо що їй хочуть сказати. У спогадах потяг та слова попутниці: «якщо не правильний зробиш вибір, доведеться поглянути смерті в очі». З очей мов маленькі кристали почали тихо бігти сльози. «Що я маю обрати? А якщо я вже щось обрала та не знаю про це? Невже мені дійсно доведеться померти?» - Питання та думки так і кружляли навколо неї. «Бабуся казала з приводу грому у лютому. Може про мій сон і кладовище вона зможе мені щось пояснити?». Погляд знову огортав жінку, але та все ще знаходилась у своїх роздумах та ігнорувала його. Всередині себе дівчина собі кричала: «Заспокойся!», але і це не допомагало. Думки та переживання її гризли доти, поки родички не опинились у подвір’ї біля хати. Неприємну розмову почала представниця старшого покоління:

• Тобі потрібно негайно звідси їхати.