Глава ІІ

На ранок наступного дня Катерина вже прибула до села. Крізь втому, пересадку в автобусі та декілька годин дороги в ньому, вона зараз нарешті на знайомих вулицях. Приблизно 2 роки вона тут не з'являлась. Кожен будинок, клумба, паркан привертали її увагу, ніби це для неї зараз ледь не найважливіша інформація. Окрім цього у пам’яті з’являлись спогади з дитинства: бабусині пиріжки, які любила вона та діти з сусідніх будинків, гра у хованки та наздоганялки, крадіжка сусідської черешні з дерева. Все це займало особливе місце у її серці.

Проте у цьому ж серці не було спокою через новий спогад. Його вона згадувала поки їхала в автобусі. Тепер він знову повернувся і ніби блокує все це прекрасне і важливе.

Увечері в потязі після телефонної розмови з хлопцем, Катя повернулася в купе. Леся в цей момент сиділа у позі лотоса. Руки лежали на колінах, карі очі дивились в стіну. Побачивши це, дівчині стало недобре:

• Лесь, все добре?

Та не відводячи очей сказала:

• Я за тебе дуже хвилююсь.

Почуте викликало не абияке здивування:

• За мене? Немає причин, я майже приїхала.

Співрозмовниця ніби її не чула:

• На тебе чекає дещо жахливе. Часу на роздуми буде мало, якщо не правильний зробиш вибір, доведеться поглянути смерті в очі. Це вже близько, мені моторошно.

Тривога всередині зросла, а голос з відчаєм питав:

• Про що ти? Це стосується мене чи бабусі? Що має статися?

Кудрява красуня з сумом продовжувала дивитись у стіну:

• Пробач, я нічого не можу тобі сказати. Бережи себе, добре?

В той вечір вона ледве лягла спати. Ці слова в’їлись їй у свідомість, що змушувало кожен раз до цього повертатися. Мозок повторював: «Я в це не вірю!», «Це маячня!» та хіба себе надуриш? З якихось причин їй це здавалось логічним, але не зрозумілим. Від схожого завжди починає страшно жити. Заспокоювала лише думка про те, що все дивно. Це був дивний день, дорога та сама сусідка напевно має якісь проблеми зі світосприйняттям. Портрет Лесі з’явився перед очима і думки продовжувались.

«Ну звісно! Вона була не в собі! Її спеціальність вимагає не тільки знань з малювання, не дивно якщо її психіка не витримує. Але чи витримає моя тепер все це? Як це все не вчасно. Я так давно хотіла приїхати сюди та не можу насолоджуватись цим моментом.

Мені страшно. Що якщо мені дійсно судилося померти так рано? А може це стосується не мене, а бабусю? Потрібно просто бути поруч.»

Оминувши в роздумах декілька вулиць, вона помітила знайомий дерев’яний паркан. За ним хизувалась біла, цегляна хатка з блакитною віконною рамою. Біля хати пофарбована у коричневий колір лавка. Десь здалеку доносилися звуки свійських тварин. На все подвір’я поширилось накриття з винограду. Посмішка автоматично заполонила обличчя. Серце ніби билося швидше. Це будинок, який кожне літо приймав її як свою жительку. Це лавка, на якій була проведена не одна розмова. Це паркан, через який у дитинстві вона неодноразово перелазила. Це її другий дім та місце спокою.

Приємна ностальгія фоново супроводжувала дівчину. Руки пам’ятали навіть як відчинити хвіртку зі зворотного боку. І опинившись посеред двору вона просто почала насолоджуватись цією атмосферою. Приємні спогади, ейфорійне відчуття від здійсненого бажання охопили її з ніг до голови. Вона вже тут і не може в це повірити.

Позаду неї пролунав лагідний, знайомий голос, який чула все життя. Обернувшись на нього побачила як у подвір’я заходить бабуся. Це була жінка років шести десяти. Її кроки були повільні. Блондинисте, густе волосся сяяло на сонці. Яскрава, куртка підкреслювала блідість шкіри. Темні штани приховували опухлість ніг. В руках вона тримала пластикову пляшку молока та пакет м'якого сиру.

Кинувши дорожню сумку, Катя хутко побігла до неї та охопила у свої обійми. Жінка ж переклала продукти до іншої руки, щоб хоча б напів обійняти онуку.

• Катруся! Пташечка моя!

Обійми завершилися, родички з радістю дивилися одна на одну.

• Привіт бабусю!

Жінка уважно оглядала її:

• Ти так виросла! Стала така струнка і гарненька!

Посмішка на смуглявому обличчі розширилася:

• Я ніби завжди була такою.

На бабусиному обличчі з’явилась така сама.

• Добре, досить стояти на холоді. Ходімо, я приготувала твій улюблений пиріг з картоплею.

За столом жінка уважно розглядала свою гостю та помітила легенький золотий ланцюжок з підвіскою у вигляді квітки. Ця прикраса дуже виділялася на білому светрі дівчини, від чого не змогла про це промовчати:

• Гарну маєш прикрасу!

Катя від почутого припинила на секунду жувати та з набитим ротом промовила:

• Це хлопець подарував.

Жінка продовжувала дивитись на неї:

• Мама казала що ти знайшла собі його, але подробиць від неї не чула. Тепер хочу знати від тебе: Який він? Як до тебе ставиться?