Глава І

Ранок на Київському вокзалі. Прохолода відчувається у повітрі та з часом, поступово зміниться майбутнім теплом березня. Голос диспетчерки лунає з динаміків та оголошує про посадку. На пероні заклопотанні люди йдуть на свій потяг та тягнуть тяжкі валізи. Серед цих людей була висока, молода дівчина. Її темні очі блищали через майбутню зустріч з бабусею. Довге чорняве волосся було заплетено у дві коси. Кремова куртка чудово підкреслювала струнку фігуру, а на смуглявій шкірі цей відтінок виглядав ніжним та створював контраст. Сині джинси були зайвими у цьому поєднанні кольорів, проте в них їй було неймовірно комфортно. На відміну від інших людей, важкої валізи з собою у неї не було, для цієї подорожі обрала маленьку дорожню сумку. Вона не планувала затримуватись надовго, до того ж навіщо для села брати багато одягу якщо якась частина її речей там і так є.

У цьому натовпі бідолашна ледве просунулась до провідника. Той перевірив її квитки та схвально похитав головою. Дівчина тільки хотіла встати на сходи потяга, як збоку з’явився габаритний чоловік. Від їх однакового бажання зайти – сталося зіткнення. Квадратне обличчя незадоволено поглянуло у її бік, а грубий голос сказав:

• Обережніше!

Ледь чутно, ніжний голос відповів:

• Вибачте.

Після цього чоловік стояв та очікував, а вона скористалася моментом та хутко забігла у вагон.

Знайти своє  купе було не важко, але по справжньому відчувалося полегшення від того, що сусідів поки що немає. А коли потяг рушив і решта місць залишилась вільною, дівчина остаточно розслабилася. Проте насолодитися моментом не дав телефонний дзвінок який ніби усе зіпсував. Номер підписаний як «Коханий». Ковтнувши ком у горлі, вона відповіла на виклик.

Веселий та приємний голос привітався:

• Кицюню привіт!

Секунда мовчання ніби створила додаткове напруження. Ніжний голос не був таким привітним:

• Навіщо телефонуєш? Ти ніби вчора вже все сказав.

Тепер ще одна секунда була ініційована ним, але й одразу припинена:

• Катрусю. Пробач мені, ми вчора з хлопцями святкували день народження Діми. Знаю, ти не любиш коли я в такому стані, я наговорив зайвого і мені шкода.

Жіночий голос м’якішим не став:

• Ти мене цим дуже  образив. Ніколи не була проти того, щоб ти бачився з друзями, але я дуже переживала і не могла весь день додзвонитись до тебе.

Кицю, я весь день був в дорозі та в мене сів телефон. Додому приїхав, поклав на зарядку, ліг спати, прокинувся аж ввечері, увімкнув його, одразу Діма зателефонував і почав своє: «Їдь сюди, ми вже усі зібрались». Я швидко одягнувся та побіг туди. Мені треба було тобі зателефонувати поки добирався туди, але в той момент це все так було метушливо. Я дуже винний перед тобою, обіцяю виправитись. Зараз до тебе у гуртожиток букет замовлю.

На тонких губах з’явилась посмішка:

• Замовляй у потяг.

Шок юнака відчувався крізь телефон:

• Ти сьогодні до бабусі їдеш?
• Так, вирішила не тягнути з цим. Ти поїхав, сесія скоро закінчиться, а в мене іспити складені, подруги роз'їхалися, що мені зараз у столиці робити? Думаю, побуду декілька днів, потім повернуся та влаштуюсь кудись на роботу та буду поєднувати з навчанням.

Тиша наповнила простір, після чого хлопець занепокоївся:

• Тобі потрібні гроші? Чому ти мені про це не кажеш?

Дівчина підійняла очі наверх:

• Макс, ми з тобою вже це обговорювали. Я щиро радію, що на фрілансі у тебе все виходить, але це не та ситуація де мені аж зовсім бракує грошей.
• Гаразд, якщо буде саме така ситуація, обов’язково мне про це кажи.

Раптом зв’язок погіршився, після чого виклик зовсім вимкнувся. Це викликало дивне відчуття, адже раніше так швидко зв'язок не зникав і потяг не сильно далеко від міста поїхав.

Інтернету та зв’язку немає. У моменті з'явилась ідея почитати книгу. З сумки Катя дістала повість Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» у твердій палітурці. Всередині книги була покладена картонна закладка з квітами, але занадто безтурботне тримання книги у хиткому потязі призвело до того, що закладка впала на підлогу, а сторінки прогорталися назад до моменту:

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця..." — помислив я.»

Ці слова ніби трохи стривожили дівчину. Від засмучення закрила книгу та вирішила що зараз не найкращий момент для цього. Недосип та втома фоново нагадували їй про відпочинок, який організм не отримав вночі. Тому вона постелила на нижній полиці, лягла та поступово почала провалюватись у світ сновидінь.

У суцільній темряві почав промальовуватись старий будинок бабусі. Побілені стіни та стелі. Дерев’яна підлога. Цегляна піч на якій завжди стояли каструлі. Висока шафа для одягу, на верху якої сушилися якісь трави. Старий стіл з двома табуретами. Килим на стіні біля металевого ліжка з пружинами. Запах дерева, рослин та гарячої їжі – це аромат її дитинства. Від усієї ностальгічної ідилії відволікало те, що темні очі бачили перед собою. Посеред хати стояло якесь дивне створіння. Усе тіло було покрите чорним волоссям яке ніби вдарило струмом 220В, крізь нього не було видно обличчя, форму тіла. Руки та ноги як у людини, але чорного кольору.