Коли говорити важко

Наступного дня Міра змусила себе піднятися з ліжка. Вона прокинулась з важким відчуттям тривоги, але не мала сили залишити це відчуття на потім. Вона вирішила, що має звернутись до лікаря. Може, він зможе їй допомогти.

Але варто було зайти до клініки, як усе її втрачене спокійне дихання повернулось до неї. Міра сіла в чергу до психіатра, і чим довше вона сиділа, тим більше відчувала, як навколо знову зростає безпомічність. Їй було складно навіть пояснити, чому саме вона прийшла.

Коли нарешті дійшло до її прийому, лікар подивився на неї, як на звичайного пацієнта. Вона намагалася пояснити, як тяжко їй даються вечори, чому тривога не покидає її навіть серед дня, чому вона не може заснути. Але замість підтримки і розуміння вона отримала лише поверхневі питання, що не стосувалися того, що насправді її мучило.

— Вам потрібно більше рухатись, можливо, займатись спортом або просто гуляти на свіжому повітрі, — сказала лікарка, нічого не зрозумівши.

Міра намагалася відповісти, що це не просто втома або стрес від навчання, але її слова, здається, не справляли враження. Інші лікарі, до яких вона потрапила, не виглядали краще.

Лише один з них, молодший, висловив припущення. Він тихо, майже пошепки, сказав, що, можливо, в її випадку є ймовірність тривожного розладу або депресії, але він не був певен. Це було лише припущення, і він порекомендував їй звернутися до психотерапевта, якщо вона хоче пройти глибше обстеження.

Міра вийшла з клініки, мовчки, немов вирішила, що нічого не змінилось. Вона відчула, як її тіло знову сповнюється важким вантажем. Але тепер, хоча б, вона знала, що її біль не зовсім вигадка. Вона була зрозуміла хоч однією людиною, хоч на мить.

Здавалось, що все знову повернулося на круги своя. І що навіть у тиші, яка її оточувала, Міра могла зрозуміти, чому іноді важко бути живим. Тоді вона твердо вирішила, що буде боротися за своє життя до кінця і не дасть пітьмі поглинути її.

Вона не знала, як саме це буде виглядати — чи через слова, чи через поступову перемогу над тінями у голові, чи через моменти, коли вона просто знову відчує себе вільною від цього важкого відчуття. Але вона вирішила, що більше не буде дозволяти своїм страхам диктувати їй правила. Вона обіцяла собі, що, попри все, наважиться далі йти, навіть якщо шлях буде важким і непростим.

Нічого не зміниться в один момент. Але тепер, після всіх цих днів, у неї була одна дуже важлива річ — надія, навіть маленька. І ця надія була її першим кроком до боротьби.