Три різні тиші

Понеділок. Той самий день, який Міра ненавиділа з особливою повагою. Не за ранки. Не за холодний чай у термусі чи за недоспані очі в дзеркалі. А за ритуал — примусове повернення в простір, де потрібно бути, навіть якщо зсередини тебе давно немає.

Шкільна будівля дихала знайомим пилом і втомою. І хоч вона знала кожен закуток цього місця, все одно щоразу заходила сюди ніби в нову кімнату, де хтось змінив меблі й не попередив.

Клас був напівпорожній. Ранок ще не встиг заповнити простір шумом, і в тій тиші, яка була зараз, жило щось особливе. Тиша, коли всі ще трохи сонні, трохи не тут.

На першій парті — як завжди — сиділи Ада і Ніка.

Ада тримала в руках блокнот. Її довге чорне хвилясте волосся спадало на плечі, і вона час від часу заправляла пасма за вухо, уважно перечитуючи щось. З боку здавалося, що вона малює слова — настільки дбайливо вона їх виписувала. Її погляд був спокійним, глибоким, і, як завжди, трохи відсутнім. Мов думками вона сиділа не тут, а на балконі в Парижі, пила ранкову каву і писала листа коханому, який ніколи не дійде.

Поруч — Ніка. Її коротке світле волосся було скуйовджене, ніби вона прокинулась і забула, що в неї є гребінець. Але так було не завжди. Вона жила в режимі "тут і зараз". Її очі горіли — чи то від нової дурнуватої ідеї, чи то просто від надлишку енергії, яка нікуди не встигла подітися. Вона вже встигла подискувати із Ольгою Сергіївною — вчителем англійської та жартома запитати Аду, чи існує життя після хімії.

Міра сиділа за ними — друга парта біля вікна. Це місце було ідеальним: не надто близько до людей, але й не на краю забуття. Вона могла бачити все, але бути невидимою.

    На першому уроці англійсько Міра витягла зошит. Ада одразу почала щось нотувати. Ніка тихо зітхнула і склала руки на парті, дивлячись у вікно. Її терпіння мало тривалість приблизно до третього прикладу в підручнику.

— Good morning, class, — пролунало. — Can anyone make a sentence using a phrasal verb? — спитала пані Ольга.

Ада підняла руку. Її голос був тихим, майже пісенним:

— She held on, even when everything inside her was falling apart.

Клас завмер. Навіть вчителька на секунду не знала, що сказати. Міра відчула, як по спині пройшов холод.

"Це ж про мене", — подумала вона. Але, може, це про всіх?

Ніка штовхнула Аду ліктем:

— Та ну тебе, знову в самісіньке серце, — прошепотіла.

Ада лише злегка всміхнулась, не відводячи очей від сторінки.

І тоді Міра подумала: вони такі різні. Але саме ці дві — тримають її на плаву.

Бо серед світу, що іноді здавався вигаданим, вони були її справжністю. Її тишею.

Трьома різними тишами:
Адина — м'яка, мов подих.
Нікина — гучна, мов захист.
Її — тиша, що вчиться говорити.

Шкільний день минув як завжди. Урок за уроком, перерва за перервою — звичний плин, у якому кожна з дівчат жила по-своєму. Ада продовжувала щось тихо писати у свій блокнот, Ніка встигла поспілкуватись із півкласом і вигадати нову «місію» на наступну перерву, а Міра просто існувала — слухала, дивилась, іноді відповідала. Її день ішов повільно, мов вода крізь пальці.

Але найбільше вона чекала, коли нарешті можна буде повернутись додому — не тому, що там добре. А тому, що там — її тиша. І навіть якщо ця тиша з присмаком болю, вона все одно своя.