Тіні в кутку

Кухня була наповнена запахом кави й випеченого хліба, але навіть ці теплі аромати не знімали холоду з її шкіри. Міра мовчки сіла за стіл. Мама метушилася біля плити, намагаючись виглядати зайнятою, ніби кожен рух — це броня від того, про що не можна говорити.

— Добре спала? — спитала вона, не обертаючись.

— Ага, — Міра втупилась у край тарілки.

Брехня. Але вона була коротка й безпечна.

Тиша за столом була знайомою. Вона не лякала, бо саме в ній усе звучало правдиво. Їхні розмови стали мовчазними давно. Десь після того, як у їхньому домі з'явилася нова тінь — чоловік із химерно привітною посмішкою і голосом, що завжди звучав трохи гучніше, ніж потрібно.

Його сьогодні не було. Відрядження. Але навіть відсутність не приносила полегшення — лише давала простір для думок, які завжди повертались у темряву.

Міра доїла хліб і підвелась.

— Ти сьогодні не йдеш нікуди? — спитала мама. Її голос був обережним, як крок по склу.

— Піду в парк.

— Добре... тільки не довго, ладно?

Міра кивнула. Вона знала: мама боїться. Але не того, що надворі. А того, що в самій Мірі. 

Того, що вона може зробити. Або не зробити.

Парк ще спав. Вологе повітря осідало на куртці, мов крихітні руки, що щось шепочуть. Вона сіла на улюблену лавку — біля старого дуба, який нагадував їй щось із дитинства. Але вже кілька хвилин вона не могла пригадати — що саме.

Збоку щось ворухнулось.

Міра не повернула голову. Вона навчилась — ніколи не повертатись одразу. Спочатку — глибокий вдих. Потім — погляд. І лише після того — рішення: це реально, чи ні.

Цього разу — ні.

Хлопець, якого вона бачила вже втретє цього тижня, сидів на гілці. Босоногий, з порізами на руках і поглядом, який пронизував. Його не було. Але він іноді говорив речі, які вона думала. Що було страшніше, ніж сама його присутність.

— Ти все ще мовчиш, — сказав він, не зводячи з неї очей. — Як завжди.

— А ти все ще приходиш, — відповіла Міра в думках, але губи залишились нерухомими.

Він усміхнувся. І зник.

Вдома Міра скинула куртку, пройшла до кімнати й зачинила двері. Ключ повернувся тихо — майже лагідно.

Вона лягла на ліжко, втупившись у стелю. Тріщина-пташка сьогодні вже не нагадувала роздроблене серце. Тепер вона виглядала, як крило. Одне. Зламане.

І тоді тиша заговорила знову. Вона не кричала. Вона шепотіла.

"Ти не зламана. Просто тобі ніхто не допоміг скласти себе назад."

Міра заплющила очі.

І вперше за довгий час — не для того, щоб втекти.