Ранок, що не закінчується

Тиша знову була першою, хто її привітав.

Вона не принесла тепла чи спокою — лише те знайоме, тягуче відчуття, ніби десь поруч зависло щось невидиме, що досі не вирішило, чи зникнути, чи наблизитися впритул. Міра відкрила очі, але не поворухнулась. Її тіло знало: ще занадто рано довіряти цьому дню.

Вона лежала, втиснута в ковдру, як у кокон, і рахувала секунди. Три — її улюблене число. На три вона завжди затримувала дихання, коли повз проходив той, чиє ім'я вона більше не вимовляє. На три вона моргала, коли відчувала, що реальність тріскається, як лід під ногами.

Сьогодні — субота. Це мало б щось змінювати, та не змінювало нічого.

Мамі зранку телефонували. Її голос звучав по-іншому, коли вона говорила з ним. Такий голос Міра колись чула в лісі, коли дитина загубилася, а мати вперто переконувала себе, що ще все добре.

Вона встала. Не тому, що хотіла. А тому, що як тільки її очі починали бачити контури знайомих речей у кімнаті, починали з'являтися ті, кого не було. Край її зору завжди щось ховалося. І в ліжку було легше вірити у вигадки, ніж на ногах.

Вона вмилася холодною водою — мов спробувала стерти з себе сон. Але сон не зникав. Його тінь сиділа десь на плечі, стискаючи горло обіцянками, що цього дня теж буде достатньо, щоб впасти.

— Міро, ти спустишся поснідати? — почулося знизу.

Голос матері. Той самий, що наче плавав у теплій воді, але віддавав холодом.

— Зараз, — відповіла, не впізнаючи власного голосу. Він звучав... порожньо.

Міра подивилася у дзеркало. Обличчя було її, але очі — мов запозичені. У них жила втома, якій було набагато більше, ніж шістнадцять.

За дверима щось клацнуло. Просто старе дерево, сказала б мама. Просто десь протяг, подумала б будь-хто. Але Міра знала: коли тиша говорить — це не просто звук.

І сьогодні вона знову сказала щось важливе. Тільки от Міра ще не вміла розшифровувати її мову.