Розділ 2

Клер прожогом вибігла з зали, навіть не зробивши фінальний поклон. Що на неї найшло? Вона пройшла по коридорчику та відчинила двері, вийшовши на вулицю. В повітрі лунав аромат дощу та свіжості, яку не сплутати не з чим. Серце переставало так гаряче і шалено битися, вона заспокоювалася. Клер пригадала слова тітоньки — якщо хочеш стати справжньою музиканткою, то маєш тримати голову в холоді, а руки в теплі. На очі дівчини набігли сльози. Вона була єдиною у її житті людиною, яка завжди підтримувала і показувала не тільки зле життя, а і радість “за кулісами”. А тепер немає і її…  

Холодний вітерець подув у її сторону. Тільки зараз Клер зрозуміла, що стоїть в одній легенькій сукні, без кофтинки, опираючись на бетонну стіну. Так і захворіти неважко! Треб піти до залу та забрати ноти і верхній одяг. Та була одна проблема, яка змусила її і вийти звідти також… Полягала вона в одному брюнеті з карими очима. Вона не хотіла щоб цей незнайомець її помітив,але вона й не знала коли він піде. Той був з другом, тому, напевно, не раніше чим через годину… Ні-ні і ще раз ні! Вона не може стільки чекати, лише через напад сором’язливості. Утерла сльози, зібрала волю в кулак та покрокувала до кафе.  

Клер зайшла в маленький коридорчик, який вів у залу. Вона зітхнула та вирішив не вмикати світло. Навпомацки, маленькими кроками пійшла до двері.  

— Ви раптово не це шукаєте? — чоловічий голос лунавший з темряви застав клер зненацька. Дівчина ледь не підстрибнула з несподіванки. 

Вона все ж намацала вмикач та з характереним “клац” світло ввімкнулося. Перед нею стояла людина, яка завжди з’являлася невчасно.  

Анрі-Луї Бержер. 

Насправді цей дев’ятнадцятирічний хлопець міг грати у театрі, наприклад, прекрасного Аполлона чи дивакуватого Меркуціо і обидві ролі були б для нього ідеальні, бо він був саме таким — дивним і напрочуд гарним. Він заворожув всіх до кого підходив і кого бачив — магнетичний погляд, королівська постова та біляве волосся в поєднанні з небесно-блакитними очима робили свою справу. Ніхто не порівнявав його з Аленом Делоном, бо цього хлопця не можна було порівняти ні з ким, він був єдиним у своєму роді. Дівчата падали до його ніг, але серед усіх він уже обрав для себе одну. І це була Клер Дюваль. Так, вона не мала блискучої зовнішності, сотні франків, а навчалася в доволі звичайній муніципальній консерваторії та жила у кімнатці над ательє. Але життя завжди вирішує все так. Нічого незвичайного.  

В руках Анрі, Клер помітила те за чим вона йшла. Він тримав її чорну куртку та ноти, необхідні їй для затрішніх занять. Якого лиха… 

— О, Анрі! Неочікувала тебе тут побачити. 

Хлопець посміхнувся кутиками губ та насмішливо відповів: 

— Не очікувала побачити мене у кафе мого батька? 

Клер проігнорувавала його запитання. 

— Я так розумію, ти не віддаш? — вона кивнула головою на речі у його руках. 

— Не віддам, — сказав Анрі. — Але за одним виключенням! Якщо сходиш зі мною в кіно. 

Анрі переможно посміхнувся, а дівчина просто прослідувала за ним, розуміючи, що опиратися немає сенсу. 

*** 

Його життя вже дев’ять років не мало спокою і все через лише один вечір. І все через одну людину…  

Коли Анрі виповнилося десять років його батько вирішив влаштувати вечірку на честь його дня народження. Все повинно було доволі звично — родинне кафе, крокембуш з тартами і безліч подарунків від татових друзів. Так було завжди і традиції Бержерів були незмінними. Скоріше не через не змогу, а через небажання, хоча хлопчик не звертав на це увагу. Колись він виросте і буде робити те, що захоче сам... 

Нарешті настав вечір і вдягнений у білу сорочку, зачесаний та надушений татовим одеколоном десятирічний Анрі сидів за одним зі столиків, поки Старий Луї приймав десятки гостей линувших юрбою. Хлопчик ніколи не цікавився святами, вони завжди були однакові — спочатку були три пляшки кальвадосу, потім італійська паста з листочками базиліку і нарешті десерт, який вже мало хто з’їдав. Дітей не було, тому Анрі сумував. Нічого нового, як завжди.  

Він дивився десь повз людей, зосередившись на одній точці. Раптом якесь шурхотіння поруч змусило його здригнутися від здивування. Він обернувся і з подивом помітив, що поруч з ним сидить… дівчинка. Звичайна дівчинка, чорнява та зеленоока з загорілою шкірою, ніби тільки приїхала з берегу океану. Так вони сиділи здивовано дивлячись одне на одного. Нарешті Анрі заговорив: 

— Хто ти? 

Дівчинка глянула на нього так ніби той дурний чи несповна розуму.  

— Я Клер, а ти, — вона вказала на нього на нього пальчиком. — Анрі. 

Хлопчик трохи помовчавши сказав: 

— Чому ти така… смаглява? 

— Мій тато з Сенегалу, — вона стеснула плечима.  

Хоча вони й мовчали весь вечір та він назавжди запам’ятав цю дивакувату тринадцятирічну дівчину з неслухняними кучериками та довгими, “музичними” пальцями, яка так і залишилася у його серці.  

*** 

Якби у Парижі не було вулиці Шампольйоно, то будьте певні ви потрапили б точно не туди. Вона не тільки з’єднувала площу Сорбони, а й була справжнісіньким центром кіно. Шампольйоно була щось на кшталт Бродвею по-французьки. Хоча вона й була маленькою та короткою, але без неї точно не було б тієї легендарної, знакової атмосфери та відчуття історичності.  

Клер під руку з Анрі вийшла з його сірого Citroën BX та попрямувала неспішним кроком до одного з місцевих кінотеатрів. Вже було майже темно, але ліхтарі рятували своєю присутністю. Непомітно вони підійшли до старенького будинку. Мутно-жовтий колір стін, наклеєні одна на одну афіші та декілька людей, які курили на сходах та про щось сперечалися — звична справа. Анрі відкрив тяжкі, дерев’яні двері та вони зайшли всередину. З касою сиділа старенька жінка, здавалося, що вона працювала тут все життя. 

    — Можна два квитки на “Красуню”? 

Анрі запитав голосно, ніби думав, що та глуха. Він поклав декілька франків та жінка повільно передала йому два квитки, з тоненького паперу. Вони м’ялися від одного дотику, але вони на це не зважали.