Розділ 1

Лоран Даан ніколи не ходив на вечірки. І це не було применшенням — настільки прагматичної та серйозної людини п’ятий округ, лівого берега Парижа ще не бачив. Але все ж рано чи пізно він мав туди потрапити, адже це був район гамірних, веселих студентів який зі стовідсотковою вірогідністю затяг би його у вечірній клуб «Люсі». Не дивлячись на назву його тримав Старий Луї, який нібито назвав заклад в честь доньки, якої ніхто ніколи не бачив. Здається, вона втекла від нерозважливого батька до Англії. Одного дня Лоран також мріяв зробити так. Гармидерне життя Парижа ніколи не було до вподоби розсудливому хлопцю, а то був Лондон, такий спокійний і точно без друга напідпитку який боляче штовхає в спину гострим ліктем… 

  — Нє, ну ти даєш! І як можна прожити ціле життя і не разу не бути в "Люсі"! Але нічого старий, ми все надолужимо, — він п’яно розсміявся і зі всієї сили вдарив його по спині. 

Ідіот… Чого він там не бачив! Але, можливо, якщо він все ж туди сходить він відчепиться від нього. Мати завжди казала, що він виросте мізантропом і ніколи не навчиться бути по-справжньому прихильним до людей. Напевно, вона була права, але про неї хотілося думати найменше. Поки це була єдина жінка у житті Лорана, яка могла вибити його з колії. Та зараз не про неї! Він струснув головою, намагаючись відкинути зайві думки та поринути у роздуми лише про місце де він був зараз.  

Вуличка Рю Муфтар розташовувалася на пагорбі Святої Женев’єви. Не дивлячись на свій вельми поважний вік вона аж ніяк не позбулася своєї чарівності, дивом уникнувши перепланування. Одна з найстаріших, вона була схожа на молоду дівчину, яка таїла в собі мудрість та чистоту. Тут завжди зберігався аромат свіжої випічки, запашної кави, дівочого сміху та неосяжної чистоти, яка хоча і була незбагненна звичайним людям, але вони відчували її та намагалися наблизитися. Старенькі, затишні крамнички тулилися одна до одної, ніби намагаючись не впасти серед насуплених хмар, таких звичних для мешканців у цю чергову весну.  

Лоран глянув на товариша боковим зором з ледь прихованою відстороненістю та неприйняттям. Як цей охмелілий, напівп’яний хлопець який іде поруч з ним веселенько белькочучи щось на кшталт “я боюся попросити підвищення у цього амбала він же мене на раз, два…” чи “вона була дуже милою, а потім вже там… ну… ти поняв, коротше!”, міг ходити по цій вулиці з багатовіковою історією, у такому вигляді та стані! Він починав пригадувати, що йому не подобається в людях, а то він вже розслабився.  

  — Слухай, хлопче, — почав Лоран. — ти б може пішов би додому та й проспався, га? 

  — Ти чого? — вдавано насуплено зсунув брови хлопець. — це ж столове вино, від нього не може рознести, жодним чином!  

  — Нікого не може, а тебе може, — дуже тихо пробурмотів Лоран. —  ти вилакав, не менше трьох келихів і можеш зі мною навіть не сперечатися! 

Друг театрально підняв руки у вданому жесті покори і капітуляції та промовив:  

  — Що є, що є! 

Даан ледь чутно фиркнув. Та, що поробиш, це була Франція і вона мала свої неписані правила, закони та ексцентричних громадян. Але сьогодні він хотів вечір, який поламає його правила. Можливо, після цього всього хоча б щось зміниться на краще. Дивне бажання та можливо… Неважливо. 

  — Так, ти йдеш? — він поклацав пальцями, ніби щось пригадуючи. — Як тебе звати, хлопче? 

Лоран підняв одну брову доверху. А як звали цього чувака? Він жахнувся, але ззовні не показав виду. Теж мені, юрист-егоїст...  

        *** 

Неонова вивіска кафе миготіла переривчастим тепло-помаранчевим світло, ніби вагаючись чи варто взагалі прикладати якість зусилля для цього. Вона трохи вибивалася з атмосфери цього закладу — місяця, яке повинно було бути затишним та домашнім, але, напевно, в цьому був певний шарм. В голові Лорана, як вивіска “Люсі” жевріла думка, що це місце, точно щось під стать Тома, дружка який так і не забажав іти додому, підкріплюючи свою думку тим, що йому навпаки варто розвіятися, а не загнивати вдома на пару з тривожними думками. Це не була вульгарність, а скоріше простакуватість та нестриманість, притаманні закладам цього типу. Тома, ніби прочитавши його думки сказав: 

    — Це ти ще просто не зайшов у середину! 

Лоран неуважно кивнув. Був вечір, самий пік коли, здавалося всі парижани виходили на вулицю лише з однією метою — пофланувати, неквапливо прогулюючись містом, заходячи у магазинчики та кафе, для того щоб купити кисло-содкого сидру чи чи дешевого пастісу, який смакував ніби лакриці. Народ великою юрбою парами, поодинці чи гуртом йшли вздовжу вулиці, тому єдине, що хотів Лоран скоріше заскочити у кафе та сховатися від люду за одним з маленьких столиків. Швидко схопивши Тому за руку він відчинив тяжкі, дерев’яні двері які не дивлячись на сотні вечорів не скрипіли та зберігали поважний вигляд. Задзвеніли дзвіночки, які висіли над дверьми. Сутінки почали згущатися. 

На хвилину Лорану перехопило дихання, але не через хворобу, а тому що в ніс вдарив до болі знайомий аромат дитинства. На мить здалося, що він знову у маленькій кімнатці над перукарнею де лунав аромат кави по-віденськи, фіалкових парфумів та виднілося дзеркало на якому червоною помадою було написано: 

“Котику, 

Мама пішла у справах, буду пізно. 

Цілую” 

    — Старий, все добре? — стривожено та якось дивно сказав Тома, поклавши руку на плече Лорана. — Здалося, ніби ти зараз втратиш свідомість, але не хвилюйсь, я б не пожалкував грошей щоб купити арманьяку, лише для твого пробудження. 

Але молодий юрист не надто то й переживав — останнім часом він часто впадав в такий стан напівзабуття. Підсвідомість викидувала картини болючих спогадів які ніяк не давали про себе забути. Йому точно треба менше працювати…   

  — Гей, ви, — роздався позаду чоловічий баритон. — Чого стали на порозі, не бачите, що люди йдуть?! 

Лоран кинув швидке “перепрошую” та  швидко пройшов разом з  Томою вглиб кафе. Людей було небагато, але через маленьке приміщення, їх здавалося ціла купа. Круглі столики на різьблених ніжках, стояли дуже щільно, ледь не торкаючись одне одного. Вони були дуже маленькими за своєю площею і думалося, що ось-ось мідні тарелі з їжею впадуть на підлогу. Дерев’яний, залакований шинквас мав на собі багаторічні подряпини та був затертий ліктями відвідувачів. Там тримався стійкий неприємний, жахливий аромат дешевого алкоголю та сигарет який був перемішаний з атмосферою чужих розмов, у яких варто не потикати носа.