Розділ 18

Навмисне Стася завалила себе клопотами. Навмисне не дозволила зайнятися тими клопотами свекрусі та дружині Віталія, аби не мати часу на думки. Сама вибрала для бабусі Валентини труну, сама купила все, що треба для поман, сама замовила поминальний обід та автомобіль ритуальної служби і сама скликала людей, котрі мали допомогти в похорон. Лиш не знала Стася, як сама впорається з болем, котрий рвав її душу на шматки у ті непрості дні.

Провели в останню путь довгожительку містечка тепло та по-людськи. Директор школи, де працювала Стася, сказав на цвинтарі декілька гарних добрих слів, люди попрощалися й почали повільно розходитися.

Увесь той час Стася залишалася незворушною і зовні твердою, мов скеля. Здавалося, навіть сльозинки не зронила. Прощалася першою, але коли люд вже відступив, ще раз підійшла до труни й прихилилася до рідного чола.

 — Ходімо, — її плеча торкнувся Сергій. — Людям обід давати треба.

— Де Максимко? — чогось схопилася.

— З мамою. Все з ним гаразд. Не бійся, — відповів. — Пішли.

— Ти йди. Я ще хвилинку побуду і прийду пішки, — відповіла Стася. — Ту же ж не далеко.

— Впевнена? — якось розгублено спитав Сергій. — Чого тобі ще лишатися? Копачі зі всім впораються і…

— Сергію, я скоро прийду, — попросила Стася, а тоді знову прихилилася до чола покійниці і прошепотіла останні слова: просила вибачення та прощалася навіки.

Сергій швидко рушив з цвинтаря до будівлі невеликого ресторану, котрий займався саме поминальними обідами.

Стася стояла незворушно до тих пір, поки труну не опустили і не засипали пухкою землею. Не звернула уваги як пішли копачі й лиш дивилася на купку свіжої землі та хрест з сумною табличкою.

— Стасю? — наче у тумані почула Романів голос. — Рідна моя!

Мов греблю десь всередині раптом прорвало. Заструменіли краплі сліз по змарнілим Стасиним щокам, поряснішали вмить.

— Мені жаль! Мені так жаль, дівчинко, — прошепотів, опускаючи долоні на тендітні плечі.

Рвучко подалася Стася вперед, падаючи в його міцні обійми, і розридалася гірко та надривно.

Нічого Роман не казав більше, не втішав словами, лиш ніжно та заспокійливо водив долонею по її волоссю від маківки до потилиці й невагомо торкався того волосся вустами.

Не бачили обоє, що за дерев’яним парканом цвинтаря стояв Сергій, пильно дивлячись на них.

На поминальний обід Роман не пішов. Знав, що батьки були там, але самому йти не мало сенсу. Він трохи провів Стасю, забравши з кладовища, а тоді подався додому. Не хотів насправді залишати її й на мить, але відчув до себе краплю відрази. Збоку могло здатися, що безсовісно користується нагодою, пригніченим Стасиним станом та втратою пильності Сергія. А так Роман не хотів.

Собака на подвір’ї раптом загарчав, а тоді почувся скрип металевої хвіртки.

Не випускаючи з рук горнятко свіжозвареної кави, Роман вийшов на ганок і здивовано звів брови — на алеї стояв Сергій.

— Овва! — тільки й вимовив Роман.

Сергій переступив з ноги на ногу, а тоді глянув на колишнього друга:

— Побалакаємо.

— Каву будеш? — Роман простягнув йому ароматне горнятко терпкого напою.

Сергій взяв з його рук каву й присів просто на сходину ганку, мнучи ретельно випрасувані штани.

Роман присів поряд з ним і вдивився у легкий серпанок вечора, що повільно насувався на містечко. Першим він розмову не починав.

Сергій витягнув з кишені пачку цигарок і простягнув Романові, але той хитнув головою відмовляючись. Сергій закурив, випускаючи клубочок ядучого диму, й зробив крихітний ковток кави. Хвилину чи може й дві вони обидва мовчали. Мовчали доти, доки пауза не стала обтяжливою.

— Коли їдеш? — запитав зрештою Сергій.

— Скоро, — Роман не розумів, про що саме йде мова і те напружувало.

— То добре. То дуже добре, — Сергій знову затягнувся цигаркою, намагаючись приховати нервовість в пальцях.

— Чому? — Роман і знав, і не знав, до чого все йде.

— Бо ти маєш поїхати, — Сергієві пальці затремтіли ще дужче. — Я бачив вас сьогодні на цвинтарі.

— Я просто обійняв її. Втішав, як втішав добрий десяток людей до мене у цей важкий для Стасі день, — спокійно відповів Роман.

— Добрий десяток людей для неї ніхто в порівнянні з тобою. Ти це знаєш і я теж знаю. Проте воно нічого не змінить.

— Я й не міняю, — Роман відчув, що мимоволі обирає позицію виправдань, а виправдовуватися перед Сергієм він не мав за що.

— Романе, у нас сім’я. Ми разом вже не один рік ділимо радості й тривоги і я не дозволю тобі все це зруйнувати через якесь там короткочасне шкільне захоплення, — Сергій стиснув між пальцями сигарету й ковтнув кави. — Не дозволю, чуєш?

— Я нічого не руйную, — стиха відповів Роман.

— Руйнуєш однією своєю появою. Руйнуєш те, що я будував більше десяти років.

— Ти будував? — Роман не втримав саркастичну усмішку.

— Завдяки мені вона має нормальну сім’ю, має дитину, має роботу, живе у достатку. Я терплю всю її придуркувату родину, годую, взуваю, одягаю…

— А чи оберігаєш, захищаєш, підтримуєш, цінуєш? Це ти робиш? — раптом запитав Роман. — Сергію, кохаєш її?

Знову пауза повисла між ними: тривала, важка, глибока й гірка мов полин. Сергій одним ковтком допив каву й востаннє затягнувшись цигаркою жбурнув недопалок кудись за паркан. Роман не відривав погляду від призахідного неба.

— Кохаєш? — тихо-тихо повторив Роман.

— Я люблю свого сина і Станіслава його любить, — тільки й спромігся натомість вимовити Сергій. — У нас нормальна сім’я.

— Нормальна в твоєму розумінні, — відповів Роман.

— Кажи, що хочеш. Ти можеш забивати баки дурощами про кохання кому завгодно, але не моїй дружині. Я знаю, що ти це вмієш. Проте усвідом нарешті, що кохання для підлітків, а в дорослому сімейному житті воно не має значення, — відрізав Сергій.

Знову саркастична усмішка торкнулася Романових вуст: