Розділ 17

На телефоні було три пропущених і з них два від Сергія. Стася кинула короткий погляд на Романа, а тоді набрала Сергіїв номер. Декілька секунд гудків змусили її серце боляче стиснутися.

— Де ти в біса є? — без привітань почувся роздратований голос Сергія.

— В місті ще. Тут така злива, — Стася ковтнула. — Я запізнилася на автобус. Сховалася в одному з торгівельних центрів, аби грозу перечекати. Тут лило мов з відра.

— Ти ще не на автовокзалі? — запитав вже спокійніше.

— Ні, ще ні, — Стася намагалася не дивитися на Романа, бо в ту мить відчувала себе справжнісінькою зрадницею. — Щось купити треба?

— Не йди на вокзал. Стасю, тут бабу кинуло. Чи то інсульт, чи інфаркт не знаю. Швидка вже забрала. Їдь до лікарні, я скоро буду.

Стася прихилилася до дверцят Романового седану й опустивши голову, міцно заплющила очі. В телефоні вже звучали короткі гудки завершеного виклику, а Стася все не віднімала його від вуха.

— Що сталося? — Роман підступив до неї розуміючи, що нічого хорошого.

— Бабуся…

— Нам треба до лікарні? — Роман торкнувся її плеча долонею.

— Не нам, — хитнула головою. — Мені, а тобі треба додому повертатися.

— Я завезу тебе й поїду, — Роман відчинив дверцята й допоміг їй присісти, а тоді швидко сів за кермо.

Дорога до лікарні зайняла якихось десять хвилин і Роман, знайшовши найближче паркувальне місце, зупинився.

Стася кинулася з автівки, навіть не глянувши на нього. Роман нічого не сказав, лиш почекав поки вона перетне дорогу й опиниться біля величезних парадних воріт обласної лікарні, а тоді поїхав геть. Знав, що міг стати в нагоді, та хоча б переговорити з місцевими лікарями їхньою мовою міг, але розумів, які питання те викличе у Сергія і не хотів створювати Стасі зайвих проблем. Їх вже й так вистачало з надлишком.

Закупивши все, за чим власне приїхав, Роман рушив додому, все ще обдумуючи ситуацію зі Стасиною бабусею та й власне з самою Стасею.

За той день стільки всього сталося, скільки з Романом не траплялося певно за увесь останній рік. Чітко він усвідомив, що шансів щодо Стасі не мав ніяких, навіть найменших, але не дивлячись на те, в грудях було невимовно добре.

Стасі навіть довелося декілька хвилин зачекати, поки карета швидкої прибула до лікарні. Вона кинулася до одного з фельдшерів, а тоді зазирнула йому через плече, намагаючись побачити на ношах бабусю. Старенька лежала з заплющеними очима і не рухалася.

— Що їй? — Стася схопила його за руку.

— Ви онука, так? — фельдшер зробив коротку паузу, а тоді продовжив. — Самі розумієте, вік є вік.

— Невже вона… — Стася ошелешено змовкла.

— Все може бути. Надій та гарантій вам не дасть ніхто. Маєте бути готові, — фельдшер поспішив за носилками з хворою.

Стася дивилася їм вслід, але рухатися не могла. Ноги раптом наче паралізувало. Бабуся ж не могла померти. Не могла і крапка. Все життя, скільки Стася себе пам’ятала, бабуся Валя була поряд, її лагідне обличчя завжди вселяло в серце впевненість у завтрашньому дні й те, що все буде добре. Ніхто й ніколи, навіть батько, не був більшою опорою, аніж бабуся.

Здавалося, з нею йшла ціла епоха.

До вечора Стася пробула в лікарні, чатуючи біля старенької, але краще тій не ставало. Вона навіть до тями не приходила. Сергій приїхав, залишивши Максима у своїх батьків, і на диво нікуди від Стасі не відходив. Хіба що декілька разів по каву до автомату ходив. Коли стемніло, черговий лікар неврологічного відділення, куди поклали Валентину, тактовно попросив їх їхати додому.

—Ти їдь, — мовила Стася Сергієві, — а я залишуся з нею.

— Немає сенсу, ви все одно нічим не зарадите, — м’яко мовив лікар.

— Я не можу її залишити, — хитнула головою Стася. — Вона мене ніколи не залишала.

— Ти впевнена? Стасю, тобі відпочити треба, виспатися, душ прийняти та поїсти вкінці-кінців, — Сергій глянув на неї. — Завтра з самого ранку приїдемо.

— Ні, — стояла на своєму Стася. — Я не голодна і там є якась табуретка, перебуду до ранку.

Сергій завагався, а тоді врешті рушив білосніжним коридором до виходу з відділення.

— Я попрошу медсестричку принести вам якусь ковдру і пошукати зручніший стілець, — лікар підбадьорливо торкнувся її плеча, а тоді попрямував до сестринської.

— Дякую, — тільки й мовила у відповідь.

Стася ввійшла в палату та присіла поруч з ліжком, на котрому тихенько хрипіла Валентина, приєднана до якихось крапельниць. Накривши її сухеньку руку своїми тремтячими холодними руками, Стася гірко зітхнула.

Уява малювала купу різних споминів з минулого і в кожному була бабуся. В кожному вона допомагала, навчала, жаліла та безмежно любила. З Стасиних очей покотилися сльози.

— А як же я без тебе? — тихесенько запитала, вдивляючись в таке рідне, але якесь пожовтіле обличчя. — Як я без тебе, га?

Відповіді не було.

Телефон тихенько дзенькнув повідомленням у Вайбер і Стася розсіяно його відкрила. Роман питав, що там і як бабуся. Враз згадався той вечір, коли батько забороняв йти до Романа, а бабуся вперше його підтримала. Вдруге вона підтримала Віктора тоді, коли Сергій запропонував побратися. Сказала, що Роман їй не пара, а Сергій гарний добрий хлопець і з ним Стасі погано не буде.

— Ти помилилася, — прошепотіла Стася. — Бабуню, ти двічі помилилася. Чи ж зрозуміла те?

Відповіді їй знову не було, але Стася вже й не сподівалася.

Вона написала Роману, що все погано та відсунула телефон в бік.

Занадто заглиблена у власні гіркі думки, Стася навіть не помітила, що за вікном настав вечір і околиця поринула у синюваті сутінки. Коли озирнулася, відчула, що шия затекла, а біля дверей стояв стілець зі спинкою й картата ковдра. Якщо медсестра, котра його принесла, й зверталася до неї, Стася того не чула.

— Вечеря, — почувся низький жіночий голос і ще одна медсестра за мить з’явилася в проході не причинених дверей.