Розділ 16

Шум дощових крапель об шибку не нервував, а діяв якось заспокійливо. Він додавав особливого затишку, створював потрібну атмосферу і налаштовував на душевну відверту розмову. На столику незрівнянно пахла кава, доповнюючи загальну картину. Її аромат змішувався з ароматом дощу, котрий долітав з вулиці через ледь відхилене вікно вглибині залу.

Стася гріла холодні пальці об білосніжне горнятко, роздивляючись свої акуратні нігті, а Роман знову роздивлявся Стасю.

Ще день тому він хотів так багато сказати їй, спитати про стільки важливих речей, згадати стільки всього. А тепер розумів, що насправді то все вже зовсім неважливе, немає значення. Не варте. Значення мало лиш те, що Стася була поряд, він міг торкнутися її руки, міг відчути подих, міг милуватися блиском очей. Міг просто бачити.

— Про що ти думаєш? — тихенько спитав.

— Чому Сергій?! — Стася провела пальцем по візерункові вишитої скатертини й задумливо прикусила губу. — Не знаю. Просто так сталося.

Роман зрозуміло кивнув:

— Не кохаєш?

— Ніколи, — Стася знову опустила голову.

— А мене? — Роман накрив її руку своєю, легенько стискаючи тремтячі пальці. В грудях аж обпікало. — Бо я, здається, тебе завжди.

Нічого Стася не відповіла, лиш стиснула його пальці у відповідь.

Дощ припинився, а кава давно охолола, але вони не помітили. Дивилися одне одному у вічі і розмовляли лиш поглядами, проте розуміли геть усе.

Першою схаменулася Стася. Визирнула у вікно, а тоді сумно всміхнулася:

— Дощу нема.

— Треба їхати далі, — кивнув Роман.

— Так. Я маю купу справ, — Стася глянула на не випиту каву й підвелася. — Маю купу справ.

— Я теж, — Роман залишив рахунок у симпатичному маленькому відерці й вони подались до вмитого рясним дощем автомобілю.

До міста знову їхали мовчки. Стася подумки повторювала сказані ним в закусочній слова, а Роман гриз себе через те, що наважився їх промовити вголос. Знав, що міг списати їх на якийсь сердечний порив: неконтрольований і необдуманий, але щось спиняло.

Лише коли вони врешті дісталися міста і Роман зрозумів, що має запитати, де Стасю висадити, усвідомив, що жалкує про одне — не сказав їй ті слова п'ятнадцять років тому.

— Де тобі зупинитися? — врешті спитав.

— Де тобі буде зручніше, — стиснула плечима. — Мені зійде де завгодно.

— Кажеш, маєш багато роботи?

— Так. Нічого надто важливого. Дрібниці, але назбиралося всього чимало, — знов стиснула плечима, погано приховуючи розгубленість.

— Так. В мене так само, — повторив Роман, зупиняючись поряд з тротуаром у зазначеному місці. — Проте я нічого не зможу зробити, якщо тут, скажімо, розіграється злива, схожа на ту, що застала нас в дорозі.

Мить Стася незрозуміло дивилася на нього, а тоді розтягуючи слова відповіла:

— Так… Здається, я теж.

Він всміхнувся куточком рота, повільно опускаючи руки на кермо.

— Але ж зливи зараз нема, — додала Стася.

— Хіба? — усмішка Романова стала ширшою.

Стася стримано, навіть дещо невдоволено, глянула на нього, а тоді не втрималась й розсміялася:

— Ай справді! Як я не помітила?!

Роман обережно взяв з її рук сумочку й кинув на заднє сидіння, а тоді повернув ключ запалювання і автомобіль рушив вздовж тротуару в самісінький центр.

— Куди ми? — спитала.

— Сподіваюся, ти ще досі любиш біле ванільне, бо інакше я виглядатиму ідіотом, — розсміявся Роман.

— Досі, — Стася з усмішкою глянула на нього. — І досі…

Роман накрив її сплетені на коліні руки своєю долонею, зацікавлено дивлячись на дорогу.

Всі слова між ними справді давно були зайвими.

Мов малі діти Стася з Романом ласували простеньким ванільним морозивом, всівшись на краєчок широкої чаші, в котрій дзюркотав тепленькою водичкою фонтан. Роман першим зняв свої кеди й закотивши джинси, опустив ноги у прозору воду. Стася скептично стежила за його діями й лише всміхалася. Коли Роман запропонував зробити те ж саме, негативно хитнула головою.

— Досі не наважуєшся на божевільні вчинки? — розсміявся і загорнувши ногою воду, плюснув на неї.

Стася зойкнула й невдоволено глянула на нього.

— Злива ж! — продовжував сміятися він.

— Здається чи не най божевільніший вчинок я втнула п'ятнадцять років тому, втікаючи до тебе попри батькову заборону. І ось, тепер, втнула подібне, заміть, знову з тобою, — відповіла.

— Отже всіма шаленими вчинками ти завдячуєш тільки мені? — Роман знову бризнув на неї рясними краплями.

— Як бачиш! — Стася схилилася до фонтана і зачерпнувши повні долоні, хлюпнула на його білосніжну футболку-поло.

— Он ти як! — Роман не роздумуючи й миті схопив її за плечі і без жодного співчуття потягнув у чашу фонтану.

Стася зойкнула і озирнулася навколо, але молоді, котра сиділа на лавах під крислатими кленами, до них діла не було.

— Ти ненормальний! — вигукнула Стася не знаючи, чи їй сміятися, чи все ж таки плакати од того, що тоненька сукенка наскрізь мокра.

— Так, мені таке говорили, — розреготався Роман, допомагаючи їй вибратися з чаші. — Але хіба ж не в цьому увесь цукор? Живи тут і зараз, не звертай уваги на думку когось, бо завтра нас вже може й не бути.

— Не всі в змозі дозволити собі таку розкіш, — обличчя Стасі посмутніло.

— Так, це правда, — Роман теж посумнішав.

— Хоча ми з тобою сьогодні собі її таки дозволили, — додала Стася й знов всміхнулася.

Повільно вони подались від фонтану переповненим тротуаром: мокрі, але задоволені, а може навіть крапельку щасливі.

Гуляли центром міста доти, доки повністю не обсохли й доки не відчули біль в ногах. Говорили про все на світі: про медицину в цілому, анестезіологію зокрема, Романову практику, його цілі й плани на подальше життя; про Стасине вчителювання, шкільні будні та зміни, котрі торкнули все їхнє маленьке містечко. Згадували шкільні роки, згадували їхні побачення, згадували Останній дзвоник, котрий став для них останнім у прямому сенсі того слова.