Розділ 15

Як не крутив Роман ситуацію, в котрій опинився, під яким кутом тільки її не розглядав, а все ж таки Павло мав рацію і до нього варто було дослухатися. Стася те знала, а Романові тямки не вистачило, втім як і завжди.

Мляво похитуючись на широкій металевій гойдалці, Роман сьорбав гарячу каву й вдивлявся в дорогу, котра миготіла за широкими кованими ворітьми.

Настав час припиняти ганятися за примарною мрією та повертатися до свого звичного життя: без драм, без переживань, без страждань та без Стасі.

Світлана покликала снідати, але їсти Роману не хотілося.

— Мамо, я до міста поїду, — промовив, зупиняючись на порозі.

— Нащо тобі? Щось сталося? — здивувалася, витираючи руки рушником.

— Ні, нічого. Просто за два дні поїду, то хочу трохи завантажити вам холодильник, — стиснув плечима.

— Як це, за два дні? — очі її враз округлилися. — Ти ж казав, що на два тижні.

— Сьогодні отримав повідомлення з лікарні, маю вертатися. Вибачте, — Роман винувато стиснув вуста. — Обіцяю виправитися наступного разу.

— Робота в лікарні, то вам не жарти. Знаємо, що воно, — випередив Світлану Андрій. — Як треба, то треба, синку.

— Всю роботу, котра на першому місці була, я, здається, підтягнув, — Роман взяв з кухонної стільниці ключі від свого автомобілю.

— Та хіба ж справа в роботі? — зітхнула Світлана. — Ми роботу й самі можемо, нам інше важливо: аби ти побув поряд, побалакав з нами. Більшого не треба.

— Ти ж з ним і так двічі на день балакаєш, — усміхнувся Андрій.

У відповідь Світлана жартівливо замахнулася на нього рушником.

— Вам нічого такого не треба? Мамо, ти список покупок часом не складала? — сміючись запитав Роман.

— Нічого. Ти все одно гроші потім брати не хочеш, — ображено відповіла.

— Ой, мам! Припини, — махнув рукою Роман. — Все, я поїхав тоді.

— Будь обережним! Слідкуй за себе і за «того хлопця», — нагадав Андрій, беручи виделку.

Світлана ж присіла навпроти, але на сніданок навіть не глянула, задумливо голову рукою підперла.

— Ну що? — Андрій відклав виделку. Надто добре вже знав той погляд.

— А ти хіба не бачиш? — спитала.

— Не бачу що? — вигнув густі сиві брови.

— Що з Ромчиком щось не те? Хлопчик сам на себе не схожий всі ці дні, — Світлана знов зітхнула.

— Хлопчику вже тридцять минуло, сам зі всім розбереться, — відповів Андрій.

— Ти щось знаєш? — мов сірник спалахнула вона. — Що ти знаєш?

— Нічого я не знаю, не більше тебе точно, — розсердився Андрій. — Роман дорослий чоловік і до того ж не дурний. Якщо в нього й є які мілкі проблеми, то він з ними без нашого втручання розбереться.

— Але…

— Досить вже! Не лізь, кажу, — Андрій взявся за сніданок, але все ж пом’якшав. — Якщо він захоче з нами поділитися, зробить це сам і добровільно.

— Гаразд, — Світлана здалася.

На дворі налетіли хмарки і здавалося, що то лиш на кілька хвилин, але з неба задріботіли перші, ще гарячі крапельки дощу.

Роман ввімкнув двірники, розсіяно глянувши на автобусну зупинку, а тоді різко загальмував. Побачив Стасю, котра одиноко сиділа на лавочці, певно виглядаючи автобус.

Роман нахилився й відчинив пасажирські дверцята:

— Якщо ти в місто, то можу підвезти.

Стася завагалася.

— Нічого такого. Просто пропоную допомогу. Сам їду, тому якщо чекаєш на автобус, то можеш зі мною. А якщо все ж чекатимеш…

Стася припинила його безглузду тираду присівши поряд й обережно зачинила дверцята.

— Гаразд, чудово, — Роман іронічно всміхнувся, стискаючи кермо. — Дідько!

— Що? — спитала, тягнучи пасок безпеки.

— Я ніколи за словом в кишеню не лізу і завжди кажу все коротко й по суті, а з тобою наче школяр якийсь, — Роман продовжував всміхатися, дивлячись на дорогу.

Стася теж всміхнулася, а тоді скосивши погляд до нього, декілька хвилин просто роздивлялася.

Краєчком ока Роман те помітив, але ні слова не кажучи вів автомобіль в бік обласного центру.

— Автобус курсує через кожну годину, але інколи буває, що запізнюється, — Стася врешті обернула голову до вікна.

— Всі ми люди і людський фактор ніхто не відміняв.

— Це точно, — кивнула. — Людський фактор.

Знову запанувала тиша. Стася роздивлялася салон автомобілю, а Роман нишком розглядав Стасю.

— Як тобі робота в лікарні? — запитала, але Роману здалося, аби просто заповнити незручну паузу, а не тому, що справді цікаво.

— По-різному! — відповів. — Бувають легкі дні, а бувають не дуже, але вже звик. Раніше кожного пацієнта пропускав крізь себе, та якось один літній лікар порадив абстрагуватися, інакше серце просто не витримає.

— Він мав рацію, — мовила.

Роман здивовано вигнув брови:

— Овва! Несподівано.

— Чого? — здивувалася й вона.

— Бо такі слова я міг почути від кого завгодно, лиш не від тебе, — слова прозвучали щиро й чесно.

Стася всміхнулася, але в очах її промайнув сум:

— Від колишньої Стасі точно б не почув, але в мене з нею майже нічого спільного.

— Хіба? — Роман затримав на ній свій погляд, м’яко усміхаючись, а тоді швидко повернув голову до лобового скла. — Я ніяких змін не помітив.

— Ага! — Стася теж усміхнулася, але вже без смутку.

— В тебе син? — Роман відчував, що крихка легкість в розмові враз трісне, але справді хотів спитати.

— Так. Звуть Максим і йому десять, — Стася стиснула краєчок паска, розглядаючи його, наче цікавезний експонат в музеї. — Я його обожнюю.

— Навіть не сумніваюсь, — Роман відчув, як у грудях ворушиться ніжність. — Який він?

— Геть не такий як я, — в куточках чогось виступили сльози, хоч вона й усміхалася. — Та й на Сергія не схожий. Він…він як… Він вже зараз знає, чого хоче від життя і я бачу, що неодмінно того досягне.

— Це чудово! Звісно нервів ти ще з’їси не одну тону за цей час, по своїх батьках суджу зараз, але знай, що з нього будуть люди, — не кривив душею Роман.