Розділ 14

— Яка ж ти дурепа!

Стася мовчки оглянула вже порожню шкільну їдальню, мовби не чуючи в’їдливого голосу Сергія.

— Ти дурепа, кажу! — повторив. — Пішла з ним танцювати, повірила в щире каяття, все пробачила й забула. Ідіотка безмозка.

— Я нічого не забувала, бо нічого на спомин не відкладала, — врешті відповіла. — І здається, він тобі був другом, а не мені.

— О, так! Мені був другом, а тебе до ліжка заледве не затягнув, — п’яно розреготався Сергій. — Хтозна, що там в голові у нашого крутого лікаря. Може вирішив згадати шкільні роки та свою бурхливу юність.

— Не суди всіх по собі, — Стася осіклася, але запізно було.

Сергій підійшов до неї впритул і зазирнув у розширені очі:

— Він тебе розводив, наче першоклашку. Він дурив тебе, забивав голову солодкими фразочками і поки ти мліла, переказував все нам з Павлом. Ми знали про кожну вашу зустріч, про кожні обійми, про кожен доторк, навіть про той поцілунок знали. Станіславо, чи ти досі не розумієш, що Дунайський ніколи нічого до тебе не відчував і не відчує. Все, що між вами було, було наскрізь фальшивим та розпланованим. Можливо він й вибачився сьогодні, бо ж такий день, ностальгія так і пре й всі справи… Але невже ти справді повірила в його щирість? Якщо так, то ти ще дурніша, аніж я думав.

— Не варто забувати, що ти теж в тому участь брав, — ковтаючи образу, нагадала.

— Саме так! І ненавиджу себе за те. Саме через ту кляту помсту я почувався винним, саме тому з тобою одружився.

— Через почуття провини, — Стася не питала, констатувала.

 — Саме через нього, — кивнув Сергій. — Але навіть не думай, що я дозволю тобі втнути якусь дурницю. У нас є син! Пам’ятай про нього, якщо надумаєш впасти в Романові обійми знову.

Сергій взяв зі столу недопиту пляшку з коньяком і подався до воріт навіть не чекаючи.

Стиснувши вуста в жорстку тонку лінію, Стася замкнула їдальню, а тоді вийшла за ворота школи, теж замикаючи їх на ключ.

Про сина вона не забувала ні на мить ось уже десять років.

Роман з Павлом провели додому Оксану та Ольгу як в старі-добрі часи, а тоді подалися до власних домівок. Обмінялися номерами телефонів, пообіцяли хоча б зрідка телефонувати один одному, а ще балакали й балакали.

Роман був впевнений, що зателефонує неодмінно. Павло в тому навіть не сумнівався.

Коли Павло звернув до батьківського будинку, Роман подався додому наодинці. Емоції, котрі трохи вщухли в компанії, знову вибухнули феєрверком в його душі. Вірив і не вірив, що наважився запросити Стасю на танець та ще й на очах її чоловіка. Так дивно те звучало. На кінчику язика котив ті слова Роман.

— Невже й вона досі відчуває щось? — питав себе, повільно ступаючи напівтемним тротуаром. — Відчуває, бо ж інакше повелася б зовсім не так. Господи! А я? Що відчуваю я?

Не знав Роман точної відповіді. Знав, що коли побачив її на ганку школи, серцебиття прискорилося, коли зустрів вдруге, воно прискорилося до немислимої швидкості, коли привітався, дихати стало важко, а коли обійняв у танці, відчув, що мов п'ятнадцять років тому, втрачає контроль над власним тілом та власними почуттями. І так хотілося знати, що відчуває вона.

Наступного дня до школи прийшли лише декілька дівчат аби все прибрати. Стася дісталася однією з перших, але робота чомусь не бралася. Занадто розсіяною, незібраною та стомленою вона була. Далась в знаки безсонна ніч, котру Стася провела в спальні наодинці. Сергій прикінчив коньяк і заснув на дивані у вітальні, Стася вкрила його ковдрою, а сама так і просиділа всю ніч спираючись плечима до узголів’я ліжка та задумливо дивлячись у відчинене вікно.

Сама собі наказувала заспокоїтися і перестати думати про Романа. Знала ж, що за день-два він повернеться до Чернівців й хтозна коли вони побачаться знову і чи побачаться взагалі. Раз у раз пошепки повторювала слова, сказані Сергієм і знала ж, що то правда. Проте ніяк не могла викинути з голови те, що сказав Роман — що їм треба поговорити. Не могла второпати, про що говорити, адже вибачення він вже попросив і здається, вона ж навіть дала зрозуміти, що пробачила.

— За день-два він поїде, а ти залишишся і тобі з оцим всім жити, — подумки всоте повторила, згрібаючи зі столу скатертину.

— Гарно відпочили, — прощебетала Оксана. — Я дуже задоволена цьогорічною зустріччю. Вона була якась інша.

— Бо Ромко приїхав? — засміялася Ольга, беручи до рук віника.

— І це теж. Він так змінився: не зовнішньо, ні. В ньому щось внутрішнє змінилося. Не знаю навіть як пояснити. Я не побачила, відчула.

— Бо він танцював з тобою? — продовжувала хихотіти Ольга.

— Він не лиш зі мною танцював. Правда ж, Вікторівно?

Стася розсіяно кивнула, не обертаючись до них.

— Вам також було що згадати, — раптом промовила Оксана. — Та історія ще довго була у всіх на вухах. Її обсмоктували зі всіх боків певне все літо. Думаю, зараз ви обоє розумієте, як то було по-дитячому й по-дурному.

— Саме так, — натягнуто всміхнулася Стася. — То було колись і по-дурному.

— Ну образ у вас не лишилось? — втрутилася в розмову й Ольга. — Ви наче доволі мило балакали.

— Так, звісно, — Стася жбурнула пляшки до сміттєвого пакету і вони розлетілися на друзки, вдаряючись одна об одну. Почувся характерний звук битого скла. — Ой! Вибачте, не розрахувала сили.

Дівчата перезирнулися і більше її не чіпали. Натомість продовжували обговорювати Романову професію, автомобіль і навіть годинник. А тоді вголос задумалися, чи має він когось у Чернівцях.

— Певно, що дочку якогось головного лікаря або й професора, — розсміялася Оксана.

— Це точно. Та й проста смертна йому б не пасувала, — кивнула Ольга.

Ледь приховуючи роздратування, Стася подалася до сміттєвих баків, котрі знаходилися у провулку через дорогу від школи.

Зі злістю запустивши пакетом до металевого баку, втягла в себе повітря й схрещуючи руки на грудях обхопила тендітні плечі долонями. Сльози знову защипали в кутиках очей й Стася опустила голову.