Розділ 12

Сум та спогади трохи вщухли по приїзді назад до школи. Всі дружно рушили до їдальні, знову ж таки згадуючи купу смішних та цікавих випадків, котрі сталися п'ятнадцять років тому у тих стінах.

Роман не згадував ні про що. Він наче був присутній поруч зі всіма, але хіба що тілом, не думками точно.

Стільки інформації, про котру ще вчора ввечері навіть не підозрював обвалилося різко і як виявилося ще й болюче. Померлі однокласники, померлий батько Стасі і її одруження з Сергієм… І якщо перше то гірка закономірність життя, то про останнє Роман ніколи б навіть не подумав.

Не міг не помітити й того, що так само як і Стася, колишній кращий друг його повністю ігнорував. Романа взяла злість, бо ніхто й ніколи не дозволяв собі таке відношення стосовно лікаря Дунайського. Він надумав піти, бо якось стало некомфортно й неприємно, але щось тихенько прошепотіло десь з середини, що повинен залишитися, бо ще має принаймні одну справу, котру точно мусить вирішити.

Музика з програвача змінилася живим колективом, котрий теж запросили Ольга з Оксаною. Молода пара Роману одразу сподобалася, бо співали вони не фальшивлячи: ні голосом, ні почуттями.

Почали розміщуватися за столиками, сервірованими на шість персон. Звісно ж Роману випало сидіти поруч з Сергієм, Павлом, Оксаною, Ольгою, а за мить до них приєдналася й Стася.

Чи то вже був вибрик долі, чи щось інше, але вона опустилася на стілець просто навпроти нього. Обом стало настільки незручно, що Роман від напруження ледь не впустив столові прибори, а Стася заледве не пролила на себе біле сухе, котрим вони частувалися.

Роман розумів, що в неї руки нервово тремтять через його присутність, але як не намагався, погляд, котрий по їдальні блукав, весь час вертав до тендітного, сповненого туги та болю обличчя.

Роману хотілося, аби застілля якнайшвидше розігріло компанію й все навколо стало простішим та легшим. Завжди після третьої жарти стають смішнішими, розмови веселішими, а погляди сміливішими. І найголовніше, на те все вже мало хто звертає увагу.

— Ти за кермом? — поцікавився Павло, стаючи барменом для їхнього столика.

— Взагалі-то так, — Роман скосив погляд на Павлові руки, що вже наповнювали його бокал.

— Нічого! Скажеш баті, нехай прийде за тобою й відвезе. Хіба вперше? — з усмішкою підморгнув Павло.

— То давно було, — куточком вуст всміхнувся Роман.

— Нічого! Сьогодні всі тут юність згадують, час і тобі згадати, — Павло простягнув свій бокал, легенько вдаряючи ним об Романів. — Будьмо!

— Будьмо! — Роман звично обхопив бокал витонченими пальцями і підніс його до вуст.

Крізь до блиску начищене скло побачив як ледь торкнулася свого вина Стася і одразу ж поклала бокал на стіл. Її розпачливий погляд впав на Сергія, котрий своє вино випив залпом.

— Здається, сьогодні буде весело, — розсміялася Оксана.

І хоч вона зверталася до Ольги, Роман гмикнув, подумки мовивши:

— «Ти навіть не уявляєш як.»

Як Роман і очікував, після третьої всі незручності та хвилювання кудись зникли, як і зникли всі серйозні чоловіки та жінки злегка за тридцять. Перед ним, наче за помахом чарівної палички якоїсь доброї феї, знову веселилися та дуркували ті самі тінейджери початку нульових: галасливі, самовпевнені, безстрашні, натхненні та всі як один щасливі.

Роман не встигав за розмовами, в котрі його без кінця втягували: хтось розповідав про власний бізнес, хтось показував фото милих гарненьких діточок, хтось хизувався відпочинком у Туреччині та Таїланді, хтось бив себе в груди та називав справжнім українським фермером. Жодна з тем Роману близька не була, проте він ловив себе на думці, що намагається все запам’ятати й підтримати кожну з тих бесід.

Після чергової чарчини почалися танці перед їдальнею на свіжому повітрі. Ще декілька днів тому якби Роману сказали, що він витанцьовуватиме біля старої шкільної їдальні в компанії відверто різношерстої компанії та ще й під хіти п’ятнадцятилітньої давності, то Роман певне б покрутив пальцем біля скроні. Але не в той вечір.

Роману справді стало весело, на диво комфортно та зручно, лиш Сергій та Стася спокою не давали і остання навіть занадто.

Коли зазвучали перші акорди якоїсь повільної пісні, назву котрої хоч вбий, Роман згадати не міг, він зі своєю фірмовою насмішкою підійшов до Оксани, простягаючи руку з дорогим стильним годинником.

— О, Ромчику! Зараз голову знов загублю, а в мене ж чоловік та двійко дітей вдома, — розсміялася Оксана, легенько вдаряючи його по передпліччю, а тоді вклала свою пухкеньку руку в його.

— Це ж наша, здається, — крадькома всміхнувся, шепочучи їй на вушко.

— Прокляття, Ромчику, в мене від тебе досі мурашки по тілу. Досі, уявляєш? — продовжувала хихотіти Оксана.

Роман розсміявся, міцніше притискаючи її до себе: дружньо та без натяку на щось недоречне. Оксана у відповідь обійняла його так само.

— Дарма не приїжджав на попередні зустрічі, правда? — спитала. — Стільки втратив.

Роман знову зачепився поглядом за Стасю, котра одиноко сиділа за їхнім столиком, розсіяно дивлячись в одну точку. Сергій сидів за сусіднім з іншими чоловіками, якраз наливаючи всім у чарки горілку.

— Так, втратив я здається чимало, — розтягуючи слова відповів Роман, все ще дивлячись на Стасю.

— Ніхто не вірив, що їхній шлюб протримається більше року, а вони на диво разом вже дванадцять, — раптом промовила Оксана, хоч на Романа й не дивилася.

— Чому не вірив? — Роман навіть не став відбріхуватися, як це варто було б зробити.

— Бо Стася то Стася, а Сергій… Сергій то Сергій і цим все сказано, — Оксана зітхнула. — Нікого не хочу обговорювати, судити, а тим паче звинувачувати, але… Якби не та ваша розвага, то у багатьох людей життя б склалося інакше. Я не кажу, що краще, але інакше точно.

І поки Роман зібрався з відповіддю, пісня скінчилася, Оксана всміхнулася йому, ще раз обіймаючи, і рушила до решти дівчат.