Розділ 11

Роман не міг зрозуміти, чому вона прийшла на зустріч випускників 2006 року, адже закінчила школу пізніше. Сам дивувався тому питанню, бо були куди важливіші, подумки примушував себе щось робити, а натомість кроку ступити не міг і погляду від неї відвести теж.

Певно те помітили всі присутні біля ганку, бо повисла незручна пауза, хтось награно кашлянув, а Роман все дивився на Стасю й не вірив, що то таки вона, а не марення.

 — Всім вітання! — промовила привітно.

Якщо й впізнала Романа, то навіть виду не подала. Всміхалася всім і одночасно нікому. Все така ж мила, ніжна, тендітна й чарівлива, лиш за усмішкою Роман помітив роки смутку та печалі.

Невже він так добре знав її, невже пам’ятав те?

— Прошу, проходьте! В класі зібралися вже дванадцять чоловік і їм терпець вривається вас побачити, — вела далі Стася.

— Дякуємо, Станіславо Вікторівно, — всміхнулася Оксана.

—  «Отже в школі працює,» — пронеслося в Романовій голові. — «Невже вчителька?»

Колишні учні побрели до сходів, що вели на другий поверх, де знаходився їхній клас. Всі роззиралися довкола, оглядали чи змінилося щось. Роман теж роззирнувся, бо ж на відміну від інших не бував у школі дійсно з випускного вечора. Проте школа й зустріч його вже майже не цікавили. Погляд весь час чіплявся за Стасю, котра йшла попереду, про щось балакаючи з двома жінками. Вона вказала рукою в бік сходів, а сама рушила до вчительської, що знаходилася в між двома сходами по обидва боки од стін.

Роман відчув як десь легенько вкололо у грудях — на безіменному пальчику Стасі зблиснула золота обручка.

Зачинивши двері вчительської Стася прихилилася до них плечима й спробувала віддихатися. Про те, що Роман на зустріч приїде дізналася від Ольги, старости їхнього класу, вже в останню мить. Вони якраз закінчували з аркою на шкільному подвір’ї, коли Оксана запитала, чи багато буде однокласників. Ольга взялася перераховувати й коли прізвище Романове назвала, Стася заклякла, ледь арку з рук не впустивши.

Оксанина реакція була схожою. Вона одразу запитала, що в лісі здохло, що Дунайський надумав порадувати всіх своєю сонцесяйною персоною. Ольга стиснула плечима й відповіла, що гадки не має.

Стася теж гадки не мала.

Дівчата ще довго обговорювали Романа та його кар’єрні досягнення, але Стася в те вже не вслухалася. Думала, як тепер має пережити той день.

Плеснувши у склянку мінеральної води з пляшки, котра на її столі стояла, Стася нервово ковтнула й заплющила очі.

— …я, здається, тебе люблю, — повторила слова, сказані йому колись. Він був першим, та й мабуть вже останнім, кому Стася їх говорила.

Не знала, що робитиме далі. Вирішила напередодні, що створить вигляд, що вони геть не знайомі, але всі плани крахом пішли, вартувало лиш його побачити.

Не змінився. Все так само красивий, зухвалий, ефектний. Так само дорогий серцю, попри все.

Роман бігло оглянув клас, навіть за парту присів біля вікна, де сидів колись. Парта вже була не та, дошка теж, та й колір стін перефарбували. Загалом клас наче був їхнім і водночас зовсім чужим.

— Так дивно, — всміхнулася Оксана, але голос її був сповнений суму. — З кожним разом робити це все важче.

— Що саме? — спитав Павло.

— Приходити сюди й розуміти, як все безповоротно міняється, бачити як з роками міняємось ми, знати, що дехто вже з нами за парти не сяде, — відповіла.

Всі опустили голову і в класі запанувала тиша.

— Про кого ви? — Роман здивовано глянув на Оксану.

— Тамара Томчук вже до нас не приєднається. Онкологія з’їла її вісім років тому, — відповіла Оксана, обертаючись з першої парти.

— Валера Щербій на мотоциклі розбився ще влітку 2009, — додав Павло.

І лиш тоді Роман зрозумів, що не цікавитися своїми колишніми друзями, хоча б зрідка, було просто свинством.

— Я не знав, — тихо мовив, опускаючи погляд на свої доглянуті руки.

— Ти багато чого не знаєш, — обережно додав Павло, скошуючи погляд до Оксани.

Роман вже чув колишнього кращого друга лиш фоном. В пам’яті воскрешав Тамару й Валерія і з соромом усвідомлював, що навіть облич їхніх згадати не може.

— Гаразд! Ми пам’ятаємо про них і то головне, — спробувала підбадьорити решту Ольга, як робила те всі сім років свого класного старостування.

Знову потекли веселі розмови. Почали згадувати різні смішні історії зі шкільного життя. В багатьох, як не дивно, фігурував Роман. Поки всі реготали з розповідей Ольги та Оксани, Роман всміхався куточком вуст, але жодного того випадку не пам’ятав.

Раптом пролунав дзвінок.

— Доброго дня, діти! Дзвінок чули чи ні? — на порозі з’явився їхній класний керівник, поправляючи окуляри.

Почувся шквал аплодисментів. Така поява була цілковитою несподіванкою для всіх присутніх.

Хитро всміхаючись, вчитель знову поправив окуляри й присів за стіл:

— Ну, хто скаже мені сьогоднішнє домашнє завдання? Ліс рук, як бачу!

Стася глянула на себе в широке дзеркало, котре висіло біля дверей, й поправивши сплетене в ошатну зачіску темне волосся рушила за поріг. Мусіла брати себе в руки й йти до інших. На ходу обсмикнувши поділ довгого квітчастого сарафану подалася на вулицю, до фотозони.

А там вже горлопанила музика зі старих колонок, котрі ще пам’ятали дискотеки п’ятнадцятилітньої давності. Музика, котра звучала, була теж з того часу.

— Добре, що придумали все це влаштувати тут. Куди цікавіше, аніж сидіти десь в ресторані. Не та атмосфера, — промовила котрась з жінок.

— Якби ще пюре й котлетку, що тітка Галя смажила. Вже слинка тече, — додав котрийсь з чоловіків.

— Нема тітки Галі. Давно вже нема, — зітхнув ще хтось.

— Ніколи смак тих котлет не забуду.

— А я пиріжка з яблуками. Яка ж смакота!

Текли далі розмови, перекрикуючи голоси співаків, котрими заслуховувалися в юності.

— За допомогу в організації треба дякувати Станіславі Вікторівні, якби не вона, навряд чи нам би дозволили накрити стіл у шкільній їдальні, — промовила Ольга.