Частина ІІ. Після... Розділ 10

2021 рік

Батьківський будинок зустрів Романа як і завжди затишком та відчуттям спокою й захищеності. Навіть через стільки літ життя в іншому місті, за сотні кілометрів, Роман відчував себе там вдома.

Відчинивши дверцята білого седана Роман всміхнувся батькові, котрий вже притримував ворота:

— Тату, я сам.

— Заїжджай, — махнув долонею той.

Седан плавно прокотив по асфальтованій алеї, а тоді зупинився біля гаража, де ховався старенький вже Форд. Роман вийшов з автомобілю і після міцного рукостискання обійняв батька за плечі. Одразу відчув, що звична твердість потиску кудись зникла, батько добряче постарів за останні роки.

— Привіт, Андрійовичу! — весело промовив. — Як воно? Як дорога?

— Все гаразд, — Роман звично вигнув кутики рота в усмішці. — Ви як?

— Не очікували, що приїдеш на ту зустріч, — від хвіртки, котра вела на город, показалася матір. В косинці та якомусь старому халаті вона не дуже вже нагадувала струнку гарненьку медсестру з дільничної лікарні, котра здатна була вилікувати хворих однією своєю усмішкою. Роки брали своє жадібно і безкомпромісно.

— Я й сам не очікував, — зізнався Роман, захоплюючи її в міцні люблячі обійми.

— Пусти, забрудниш свою білосніжну футболку, — запротестувала Світлана. — Я ж з грядки!

— І що? — розсміявся Роман. — Скучив!

— І я, мій хороший, і я, — Світлана втерла крапельки материнських сліз краєчком косинки. — Ходи, переодягайся, вже чекають варенички й сметана. Взяла домашню сьогодні в тітки Настасі.

— Мріяв про цю смакоту ще од Чернівців, — Роман поспішно оглянув подвір’я, а тоді відчинивши багажник взяв новеньку спортивну сумку й подався до будинку.

Ще з порога, ступивши до передпокою, здалося Роману, що час на мить зупинився, а тоді блискавично відмотав дні назад. Нічого ніде не змінилося: все так само монотонно цокав великий дерев’яний годинник у вітальні на стіні, все так само лежало покривало на дивані перед телевізором, все так само ароматно пахло чимось з кухні, все так само гудів вентилятор, а з прочиненого вікна батьківської спальні чувся лінивий гавкіт Тимка — улюбленого собаки, котрий прибився до них цуценям ще років шістнадцять назад.

Роман заніс сумку до своєї старої кімнати й поклавши її на підлогу біля шафи, підійшов до письмового столу, проводячи пальцями по корінцям книг, акуратно виставлених на навісній полиці. Матір мала звичку ніколи нічого не викидати й без особливої потреби не перекладати з місця на місце, тому як і увесь будинок, Романова кімната геть не змінилася за останні п'ятнадцять років. Навіть старий одяг досі лежав у шафі, складений акуратними стосиками.

Серед книг Роман побачив свій тоненький шкільний випускний альбом, а поряд вже товстий та яскравий альбом з Буковинського державного медичного університету. Обидва не відкривав і не дивився жодного разу з того дня як отримав.

Перед очима знов повстала картинка зі сходів ганку школи.

— Невже? — повторив сама собі, а тоді труснув головою, наче відганяючи спогад.

— Ромчику, ти довго? Обід на столі, — почувся теплий материн голос за дверима.

— Ні, вже майже все, — відповів стягаючи теніску і відхиляючи дверцята шафи.

Футболки стали трохи тіснуваті, бо за останні роки Роман поширшав у плечах — щотижневі відвідини спортзалу не пройшли даремно. Проте він накинув одну зі старих та розтягнутих, але улюблених, й змінив стильні штани на спортивки.

На кухні був справжній вареничний бум: на столі красувалися вареники з картоплею, сиром та навіть ранньою полуницею, а поряд з тарілками виднілися соусниці зі сметаною та медом.

Потираючи руки, батько дістав з кухонної тумби пляшку з вишневою наливкою та поставив поряд три чарки.

— Андрію, — скоса глянула на нього Світлана.

— Свято ж таке! Син приїхав, — розсміявся той. — Моя наливка як ліки, помічна і ще й смачна дуже.

Роман розсміявся підносячи до носа чарку — пахла батькова наливка божественно.

— Будьмо! — всміхнувся Андрій. — За зустріч!

Роман ковтнув наливки, відчуваючи в роті весь багатий букет напою. Багато чого вже куштував за своє доросле життя, але міг з впевненістю сказати, що нічого п’янкішого та смачнішого за ту наливку справді не пробував.

— Відпустка довга? — запитала Світлана, насипаючи Роману вареників на тарілку.

— Два тижні взяв, а решту залишив на кінець літа, — Роман підхопив виделкою пузатого вареника з картоплею. — Роботу маєте яку? Я бензокосу нову привіз. Потужніша за стару та зручніша.

— О, чудово! — втішився Андрій.

— Нащо тратитись було? — не погодилася Світлана. — Краще б поїхав кудись, відпочив.

Роман розсміявся. Не хотів казати, що коса відпочинку, до якого він звик, не рівняється.

— Ну, як таке діло, то коли спаде спека, підемо й випробуємо того звіра, що ти привіз, — Андрій знову потягнувся за наливкою.

Ніколи Роман не питав батьків за когось зі шкільних друзів, за колишніх подружок, за вчителів та взагалі справи в містечку. Так сталося, що одразу після випускного він подав документи до медичного університету в Чернівцях, вдало здав вступні іспити й благополучно подався підкорювати великий світ. Минав час, Роман рідко приїжджав додому, а коли приїжджав, то не йшов гуляти з друзями й ті непомітно теж стали колишніми. У Романа з’явилися нові друзі, нові вподобання, нові захоплення й нове життя, місця в котрому чомусь старому просто не було.

Поступово забував Роман шкільні роки й все, що сталося вдома, але от величезні блискучі очі, наповнені сльозами та болем, забути не вдавалося ніяк.

І ось побачивши її на ганку школи, через цілих п'ятнадцять років, в душі знову минуле новою хвилею сколихнулося. Накрило Романа, мов цунамі захлиснуло.

Роман не був впевнений, що справді бачив. Припускав, що то могло лиш солодким маренням виявитися, але все ж повільно йшов такою до болю знайомою хоч і забутою стежиною до школи.