Розділ 9

На ватяних ногах Стася на поріг дому ступила і, похитуючись ніби п’яна, подалася до своєї кімнати. В голові паморочилося, серце вистрибувало, в животі мов навіжені кружляли метелики, а вуста горіли од Ромчикових поцілунків.

Не вірила Стася, що сама те йому дозволила, але не шкодувала ні про що. Так добре, як з Романом, їй ще ніколи не було і Стася вже була впевнена, що ні з ким не буде. Не шкодувала, що у почуттях своїх зізналася, бо ж сказала те, що справді відчувала.

Згадувала вона мить прощання. Помітила, що щось з Романом не так, але вирішила, що то її зізнання так шокуюче подіяло, що не очікував він од неї такого.

Очі заплющила, на диван падаючи, і знову й знову верталася в ту мить, коли його вуста її вуст торкнулися. Як же солодко, як хвилююче, як неймовірно те було.

Стасі здавалося, що вона готова в його обіймах потонути, готова цілувати його цілу вічність, готова заради нього на все і готова віддати все, аби лиш він попросив.

Щиро вірила вже, що саме Роман той перший, один-єдиний і на все життя.

А на наступний ранок Стасю чекав Останній дзвоник.

Прокинувся Роман ще вдосвіта, та й сном його вчорашню ніч назвати можна було лише з натяжкою. В душі така лють вирувала: на Стасю, на себе, на увесь нікчемний світ.

Довго лежав він на ліжку, підклавши лікоть під голову, й у стелю дивився. Думок цілий рій кружляв і шумів, мовби бджоли у вулику.

Байдуже одягнувся, снідати взагалі не захотів, та й пішов задовго до часу, коли автобус на зупинці підбирав учнів.

Йшов повільно, весь час собі під ноги дивився й нікого й нічого не бачив. Лють нікуди не ділася, навпаки, вона рвалася десь з глибин душі назовні, вимагала виходу і Роман навіть боявся, аби хто не підвернувся йому під гарячу руку.

Подвір’я шкільне ще залишалося порожнім. Алея біля центрального квітника була акуратно виметена, ганок виблискував чистотою, а перед ним вже стояв стіл, застелений білосніжною скатертиною й прикрашений вазами з духмяними півоніями та пізніми тюльпанами.

Роман оминув стіл та пішов до крислатого клена біля самого паркану, де любив сидіти та спостерігати за бурхливими шкільними буднями інших учнів. Пильно подивився на свої руки з чітко окресленими темними венами: нігті знову прикрашав чорний лак, а зап’ястя — улюблені шкіряні браслети. Проте навіть з чорними джинсами та білою сорочкою те виглядало ефектно.

Вчитель музики показався з вестибюлю школи, несучи своє музичне обладнання до столу. Щороку саме він займався апаратурою та відповідав за музичне оформлення всіх шкільних свят. Роману той вчитель подобався чи не найбільше. Може тому, що сам ще був доволі молодим та не зовсім забув, як це бути старшокласником.

Прийшов час йти до свого класу.

Роман звівся на ноги й побачив біля воріт Павла та Сергія. Вони прийшли разом і те означало, що час ігор скінчився. Втягуючи в себе повітря, Роман повільно подався до ганку не озираючись назад.

Стася витягнула з шафи свою найкращу, на її думку, сукню — ніжно-блакитну в білий горошок — та заколола волосся на потилиці. Відображення в дзеркалі їй навіть сподобалося.

Тихо вийшовши зі своєї кімнати, подалася повз кухню до квітника, хотіла зрізати трохи квітів на букет для класної керівниці.

— Я млинці зробила, — почула з кухні тихий голос Валентини. — З’їж, будь ласка.

Стася ступила на поріг й поглянула на стареньку, котра сиділа у своєму візкові біля столу.

— Добре. Я зараз лишень букет наріжу.

— Стасю, дитино… — Валентина зітхнула. — Я в тобі душі не чую і ніколи б нічого на гірше не зробила.

— Я знаю, — м’яко обірвала її Стася.

— Знаєш? — звела сизі брови Валентина.

— Знаю, мені Ромчик те ж саме сказав. Я зараз, — Стася всміхнулася й швиденько побігла до квітника.

До школи Стася приїхала автобусом як і зазвичай. Здивувалася, що Романа не було, але вирішила, що його батьки підвезли. З дівчатами про канікули всю дорогу балакали. Ділилися кожна своїми планами на літо: Аліна з батьками на море збиралася, Леся до бабусі з дідусем в сусідню область їхала, а у Стасі планів, як таких, взагалі не було, хіба-що прочитати декілька запланованих ще з зими книг.

В коридорі, вже майже біля їхнього класу, Стасю раптом хтось гукнув. Здивовано роззираючись наткнулася вона поглядом на Сергія.

— Це я тебе гукав, — промовив він, роблячи крок до неї.

Аліна та Леся насторожено перезирнулися, не розуміючи що діється.

— Можемо поговорити хвилину? — продовжив Сергій нервово якось переступаючи з ноги на ногу. — Без них.

Стася озирнулася до подруг і обидві не змовляючись негативно хитнули головами.

— Не бійся, я тебе не скривджу, — Сергій кинув короткий погляд на дівчат, а тоді перевів його знову на Стасю. — Без них!

— Гаразд, — Стася ступила до нього. — Що таке?

— Маєш знати дещо. Для твого ж блага, — Сергій роззирнувся навкруги. — Мені шкода, що…

Продзвенів дзвінок, сповіщаючи всіх у школі про початок свята.

— Стасю, все не так, як ти думаєш. Не так! — вигукнув Сергій.

— Ви чули дзвінок? Чого ще тут? — з Вчительської вийшов класний керівник одинадцятикласників. — Сергію, швидко, Лінійка почалася. Бігом, кажу!

Сергій глянув на Стасю якось так, що їй в грудях чогось запекло, а тоді поспішив за вчителем.

За мить оговтавшись од тієї короткої незмістовної розмови й Стася побігла на вулицю. Швиденько ковзнувши попри інші класи, стала поряд зі своїм десятим класом, стискаючи в руці пишного букета.

— Затримуються представники з відділу освіти, — сповістив вчитель музики у мікрофон з легкою усмішкою. — Можете ще хвилин десять потеревенити.

Почулися сміх та гамір.

— Але не так голосно, — продовжив він.

Учні загули, але не злісно, а навіть з любов’ю.

Стася відшукала очима Романа, котрий стояв зі своїм класом, але виглядав якось відсторонено, наче думками був десь далеко-далеко. Вона всміхнулася йому підбадьорюючи, але Роман наче й не помітив того. Знов Стасі в грудях запекло. Не роздумуючи вона рушила до нього. Ніхто з учнів на неї навіть увагу не звернув. Принаймні доти, доки вона не порівнялася з одинадцятикласниками.