Розділ 8

Щось неймовірне зі Стасею діялося. Щось таке, що пояснити простими людськими словами було не можливо. Здавалося, небо стало блакитнішим, здавалося сонце сяє яскравіше, здавалося вітер віє ніжніше, а за плечима виросли крила. Всі думки витали тільки навколо Романа, всі сни були йому присвячені, сердечко дівоче лиш для нього билося. Чула Стася про ефемерний рай на церковних проповідях, то тепер була впевнена, що той рай справді на землі є, бо ж є Ромчик.

Чи усвідомлював сам Роман, яке полум’я запалив у неспокушеній ще душі Стасі? Здогадувався, але навіть не уявляв справжні масштаби тієї пожежі.

Минали дні, минали вечори, котрі Стася тепер майже всі проводила разом з Романом. Вже за звичкою вони гуляли на стадіоні, ласували морозивом, слухали музику на його плеєрі, розділивши одні навушники на двох. Дивувалася Стася, що їй та музика до вподоби, дивувалася, що до вподоби її музика йому. Вже не тремтіла, коли Роман її пальці зі своїми сплітав, а якщо й тремтіла, то не од страху. Не соромилася, коли пригортав до себе у шкільному коридорі, коли тримав за руку на шкільній алеї, коли цілував у щічку після прогулянок.

На очах змінювалася дівчина.

Дивувалися Стасиній поведінці подруги, не очікували такого вчителі, а Валентина забила тривогу.

Звісно ж без Віталія не обійшлося. Здогадалася Стася, що то він домашнім про Романа розповів. Не хвилювалася за те, що їм відомо хто він, хвилювалася, що саме про Романа Віталій наплів.

Валентина знов якісь алегорії про вітер почала в приклад наводити, а Віктор твердо та безапеляційно заявив, що Роман не для Стасі, та й вона не для нього.

Стася Роману про те й словом не обмовилася.

В родині почалися сварки.

— Двадцять один, — промовив Роман, видихаючи.

Сергій переступив з ноги на ногу спостерігаючи за тим, як Роман підтягується на турнікові, а тоді озирнувся навкруги, проте шкільний стадіон був порожнім.

— Двадцять два, — мовби не бачив друга Роман.

— Давай поговоримо, — Сергій прихилився до прохолодної металевої труби, пофарбованої в патріотичні кольори.

— Двадцять три, — монотонно вів далі Роман.

— Романе, схаменися, — Сергій схрестив руки на грудях. — Чуєш?

— Двадцять чотири, — Роман продовжував його ігнорувати.

— Не можна так, — Сергій пнув носком кросівка траву.

— Двадцять п’ять.

— Сам пошкодуєш, про те що робиш. От побачиш. Побачиш! — вигукнув Сергій.

— Двадцять шість, — Роман на нього так і не глянув.

Вилаявшись рушив Сергій зі стадіону ні з чим. Хоча на інше насправді й не сподівався.

— Не підеш! — Віктор розгнівано підвівся з-за столу на кухні, пронизуючи Стасю крижаним поглядом. — Не дозволяю!

— Ти не можеш мені забороняти проводити час з друзями. Я вже доросла. Мені майже сімнадцять, — Стася відчула, що зараз розплачеться.

— Дунайський тобі не друг, — підкинув слово Віталій, котрий сидів за столом поряд з Віктором. — Хто завгодно, але не друг точно.

Стася скосила розпачливий погляд до Валентини, але старенька скрушно стиснула вуста й мовчала.

— Ви проти мене змовилися? Всі разом? Такого я від вас не очікувала, — Стася стиснула кулачки, стримуючи потік сліз.

— Ми від тебе теж такого не чекали, дочко, — Віктор зітхнув. — Ніхто тобі гірше не хоче. Не ми точно. Зрозумій, що цей хлопчик справді тобі не пара, він… Він безсердечний, жорстокий, небезпечний вкінці-кінців. Невже ти така сліпа?

— Засліплена, — цинічно всміхнувся Віталій.

— Не правда! Не такий! — підборіддя Стасине затремтіло. — Нащо ви так, якщо геть його не знаєте?

— Якраз тому, що добре знаємо. Наслухались, дитино, — продовжував Віктор.

— Кого? — Стася люто зиркнула на Віталія. — Його!

— Цей «він» бачив, не засліпило ще, як твій Ромчик напивається на стадіоні, а тоді волочиться з хвойдами малолітніми, щоразу з іншою. А ти, дурепо, вір в солодкі казки, котрі він тобі розповідає.

— Жодному слову не вірю і не повірю ніколи! — крізь зуби процідила Стася.

— Не вір! Мені до лампочки! Повіриш тоді, коли він й тебе до татусевої автівки затягне…

— Віталику! — не втрималася Валентина.

— Чи ти й сама того хочеш? Га? Виросла дівка вже? — Віталій сплюнув на долівку й відвернув голову до вікна.

— Квіточко, у таких парубків чесності нема й совісті також, — тихесенько промовила Валентина. — Послухай, що кажу.

— Я тебе все життя слухала, — Стася на неї навіть не глянула. Погляд її пронизував Віталія мов свердлом, але той не озирався.

— Досить! Я сказав і слово моє тверде. Не підеш до нього, — констатував Віктор.

Так глибоко Стася повітря в себе втягнула, що крила носа задріботіли, а тоді твердо й голосно мовила:

— Піду!

— Не підеш! — вдарив кулаком по столу Віктор.

— Піду, сказала. Піду щоб там що! — вибухнула Стася й кинулася з кухні на вулицю.

Думала, батько й Віталій кинуться за нею й не пустять за хвіртку, проте ніхто з кухні не показувався. Хвилину Стася стояла незворушно, намагаючись привести до ладу своє дихання та серцебиття заспокоїти, а тоді обернулася. На кухні все ще горіло світло, проте нікого не видно було.

— Привіт, — на хвіртку за звичкою оперся Роман. — Йдемо?

Стася звела погляд до нього, але не рухалася й нічого не говорила.

Обличчя Романове напружилося, а усмішка повільно сповзла з вуст:

— Гей! Все гаразд?

Стася востаннє озирнулася до вікон кухні, а тоді ступила до хвіртки, відкриваючи її настіж:

— Ні. Не гаразд.

Роман обережно торкнувся кінчиками пальців її підборіддя, зазираючи в очі, лиш тоді помітив, що вони повні сліз:

— Стасю!

— Мені заборонили з тобою бачитися, — прошепотіла.

— А ти? — запитав схвильовано.

— А я? Я втекла, — сльози полилися по щокам, капаючи на Романові пальці: рясні, гарячі й пекучі до болю.

— Дівчинко моя, — Роман обхопив її плечі, пригортаючи до грудей, й лагідно поцілував у маківку.