Розділ 7

Надвечір’я непомітно змінилося прохолодним вечором. Вздовж вулиць загорілися поодинокі ліхтарі, на стадіоні побільшало молоді і вже не школярів, з місцевих барів долинала ритмічна суміш техно та хіп-хопу, а ще чувся дзвін скляних пляшок та гучний сміх.

Стася стиснула вуста, відчуваючи, що настала пора повертатись додому.

— Котра година? — запитала стиха, роззираючись навкруги.

З лави біля стадіону вони так нікуди й не пішли.

— Майже дев’ята, — неохоче глянув на свого годинника Роман. — Тобі вже час?

— Мені вже був час години зо дві тому, — чесно відповіла Стася, а тоді всміхнулася. — Так дивно, я навіть не помітила,  як та коли збігли ці години.

— Я теж, — Роман підвівся, простягаючи їй руку. — Проведу тебе.

— Я й сама можу, — нащось запротестувала Стася. — Тобі ж теж додому пора. Вже доволі пізно, а йти далеченько та ще й одному.

Роман розсміявся:

— Повірити не можу.

— Що? — кліпнула очима Стася.

— Ти хвилюєшся. За мене хвилюєшся.

— І що? — Стася знітилася. — Я за всіх хвилююся. За кожну живу істоту.

— Може й так, але за мене по-іншому, — Роман стиснув її руку в своїй, легко ступаючи на ту частину вулиці, котра вела до Стасиного будинку.

— Романе Дунайський, ти просто… — Стася задумалася, підбираючи потрібне слово.

— Красунчик? Знаю, мені казали, — він грайливо підморгнув їй.

— Невиправний, — всміхаючись зітхнула Стася. — А ще з тобою цікаво балакати, виявляється. Не знала, що тобі подобається читати й музика котру ти любиш… Нічогенька.

— Ну, у відповідь скажу, що тобі, виявляється, теж підтримати розмову в будь-якому руслі до снаги, а ще насправді ти не церковна фанатичка з дахом набакир. Це не може не радувати, — посерйознішавши, Роман додав. — Мені сподобалася наша прогулянка. Може повторимо якось?

Стася знов мило стиснула вуста й хитнула головою:

— Як би дивно це не звучало, але думаю так. Повторимо.

Роман переможно гмикнув, а тоді додав:

— Тоді на вихідні в цей самий час?

Стася знов почула своє серце, котре десь притихло вже, а тоді невпевнено відповіла:

— Я маю спитати тата.

Романа та відповідь дуже здивувала й він знову гмикнув:

— Он як! Ну, гаразд. Авжеж, питай.

Біля Стасиної хвіртки обоє зупинилися, бо підсвідомо розуміли, що вечір якийсь незакінчений. Чогось йому катастрофічно не вистачало. Роман пильно дивився їй у вічі, наче читав в них щось, а Стася збентежено фокусувала погляд на чому завгодно, лишень не на його очах. Врешті Роман схилився до її обличчя. Стася не відсахнулася, але стиснулася вся, наче пружинка.

— Лише щічка, — гарячий Романів подих, в котрому досі відчувалася ваніль, огорнув шкіру Стасі, а тоді м’які вуста припали до її щоки.

Стася міцно заплющила очі, очікуючи сама не знала чого. То було вперше.

Роман відхилився і на мить затримав погляд на ніжному обличчі, а тоді повторив:

— Повірити не можу.

— Все так погано? — спитала ледь чутно.

— Все краще, аніж я навіть сподіватися міг, — Роман відступив і попрямував у бік своєї вулиці. За старою звичкою навіть не озирнувся.

— Яка ж мила сцена, — почувся плескіт в долоні десь з боку веранди. — Отже синок дільничного лікаря. Ну і ну!

Ноги Стасі закам’яніли од Віталієвого голосу, а в горлі клубок застряг.

— То що ж воно було, га? — він підступив ближче.

— Нічого, — голос Стасі став хрипким та сухим.

— Може ти й не знаєш, де там тобі, але це зовсім не нічого, — Віталій схилився на паркан і ткнув в неї своєю пляшкою, здається, то вже була інша. — Такі як він, завжди отримують те, що хочуть, а тебе потім в пеклі червона доріжка чекатиме.

— Що ти мелеш? — Стася кинулася до дверей веранди не озираючись.

— Я мелю? Я вже не раз бачив, що твій красунчик виробляє на стадіоні ночами у вихідні…

— Нічого він не виробляє, — очі Стасі защипало й запекло.

— Ти мала ідотка, котра нічого в житті ще не тямить і сприймає все за чисту монету. Дивись, бо будеш гірко ридати, коли він візьме те, що йому насправді од тебе треба, і піде шукати свіжу кров, — спалахнув Віталій.

— Не суди всіх по собі! — закричала Стася.

— Яка ж ти дурна! Яка дурна, — розреготався Віталій. — Не переживай, я не говоритиму потім: «а я ж казав».

Рвучко відчинивши двері, Стася ступила за поріг, більше за все бажаючи в ту мить, аби Віталій зник з подвір’я і вже ніколи там не з’являвся.

Спала Стася погано. Всю ніч якісь кошмари снилися. Вона вертілася так, що простирадло та ковдру в джгут скрутила, а вранці очі ледве розліпила. Боліла голова й живіт і навіть з ліжка вставати було не сила.

Підійшовши до комоду, Стася витягнула строкату спідницю та якусь кофтину, але раптом зупинилася. Дивилася все на той одяг, дивилася, і чи не вперше він видався їй якимось не таким.

— Та що з тобою? — ледь чутно спитала саму себе. — Схаменись!

Маленький годинник на письмовому столі все цокав і цокав, ганяючи стрілки вперед, а Стася не могла змусити себе одягнути ту спідницю й ту кофтину. Важко зітхаючи, глянула на ікону Богородиці, що висіла на стіні в кутку, а тоді відчула, як по щоках повільно котяться крапельки сліз.

— Що мені таке? Наче пороблено, — прошепотіла й зі злістю жбурнула тим одягом назад до комоду.

Сівши на диван та обхопивши голову руками, Стася ще хвилину сиділа незворушно, а потім кинулася до шафки, що стояла в узголів’ї дивану.

Ще торік влітку бабуся Галина купила їй блакитні джинси та симпатичну білу футболку з блискітками й на замкові — досить модні речі, в яких ходили майже всі школярки, але Стася нічого з того жодного разу так і не одягнула. Бабуся вкотре образилася, а Стася за той одяг вже й забула. Тепер розуміла, що все ж настав їхній час.

Здивовано бабуся Валя оглянула її з ніг до голови, коли Стася забігла на кухню. Сиві брови поповзли вгору від нерозуміння, а вуста вже розімкнулися аби питати, що то таке сталося.