Розділ 6

Не знала Стася, як у школі має показатися після всього, що сталося. Боялася кому-небудь на очі потрапити, а особливо Павлові. Хтозна, що в його голові зріло. Коли в автобус зайшла вранці, першим помітила те, що Роман сидів окремо од хлопців. Запхнувши у вуха навушники та піддавши гучність так, що музика чулася навіть у проході, він сидів на сидінні біля вікна, розсіяно прихилившись скронею до шибки. Ніхто з учнів не наважувався сісти на порожнє місце поряд з ним, вважаючи за ліпше пройти далі або взагалі доїхати стоячи.

Мить знадобилася Стасі на роздуми, а тоді вона, втягуючи повітря на повні груди, присіла біля нього. Роман повернув голову і на обличчі промайнув подив. Стягуючи навушники на шию, але музику не вимикаючи, мовчки дивився на неї, очікуючи, що ж вона скаже.

 — Може тобі й байдуже, — войовниче почала Стася, стискаючи лямки свого рюкзака. — Може то тобі пусте, ти так звик і вважаєш нормальним, але я так не вважаю.

Роман продовжував свою мовчанку, зацікавлено спостерігаючи за виразом милого личка. Стася виглядала кумедно.

— Романе, така поведінка для мене не прийнятна. Я пацифістка і насильство над людьми для мене то… Я тебе взагалі не просила про допомогу. Тепер по школі маса чуток гуляє…

— Чуток про що? — всміхнувся Роман.

— Що ти Павла вдарив через мене, — почервонівши до коренів волосся, Стася ковтнула в’язку слину й притихла.

— А їм хіба відомо, за що я насправді Павла вдарив? — Роман пильно придивився до її обличчя, ловлячи найменші зміни. — Хіба там десь твоє ім’я фігурувало?

Стася раптово повітря ротом хапнула, широко відкритими очима дивлячись на нього.

— А тепер чутки не гулятимуть, що ти сьогодні сіла поряд зі мною? — продовжував всміхатися куточком вуст Роман.

Стася блискавично спробувала встати, але Романова долоня м’яко накрила її руку. Вона збентежено глянула на нього, мовби німе запитання ставила.

— Але хоч решті й не відома істинна причина того, за що я вдарив Павла, і ти, і я її все ж знаємо, — пошепки додав Роман, схиляючись до неї.

Подумки Стася вже втікала од нього в самий кінець автобуса, але серце зайшлося від захвату, коли її щоки торкнувся його подих, а тіло завмерло, не в змозі навіть ворухнутися.

Здатність рухатися повернулася до Стасі лиш тоді, коли автобус заїхав на заднє подвір’я школи і учні натовпом рушили до виходу. Тоді й вона врешті звелася на ватяні ноги, ступаючи до дверей.

— І до речі, твої сукні доволі милі, — наостанок прошепотів Роман, коли вони обоє опинилися на алеї.

Проте поки Стася зуміла обернутися, аби поглянути на нього, Роман розчинився у натовпі учнів, котрі вже зникали у вестибюлі школи.

— Що ж воно робиться? — заламала руки Аліна. — Повірити не можу. Це ж Роман Дунайський, не хто-небудь, а він, і ось таке… Стасю, я не те щоб заздрю, хоч і заздрю, але ж як? Скажи мені, як же оце все?

— Я не знаю, — прошепотіла Стася, опускаючи лікті на стіл у шкільній столовій. — Нічого не знаю і нічого не розумію.

— Чого ж ти не розумієш? — всміхнулася Леся. — Подружко, таке воно, перше почуття.

— Яке ще почуття? — Стася заледве не обімліла.

— Ну невже ти справді наївна така? — вигнула брови Аліна. — Вже й дурню зрозуміло, що ти йому подобаєшся. Ромкові подобаєшся, а він подобається тобі!

— Маячня! — спалахнула Стася.

— Дівчино, він через тебе кращого друга вдарив. Що саме тобі маячня? — брови Аліни вигнулися ще дужче. — Ти хоч тямку маєш, як це все серйозно?

— Не треба мені ніякого серйозно. Нічого не треба. Припиніть! Говорити про це більше не хочу. Досить! — з протяжним скрипом стілець від’їхав по кахляній підлозі і Стася кинулася геть з їдальні.

— От тобі й Черниця, — почулися насмішки десь біля самих дверей.

— А Дунайському навіть Черницю обкрутити як два пальці об асфальт…

— В тихому болоті…

Стираючи непрошені сльози зі щік рукавом сукні, Стася вибігла з їдальні, прямуючи кудись подалі от тих перешіптувань. До канікул залишилося якихось три тижні, вони мали бути цікавими та продуктивними, а перетворилися на казна-що через Романа Дунайського та його божевільну компанію.

Зачастив Віталій останнім часом до них додому. То пропадав на декілька місяців, а це приходив кожного дня, мовби до себе. Спровадити його Стася не могла, але й терпіти п’яні балачки теж вже терпець вривався.

Не дивувало хіба-що те, чого Віталію було краще до них прийти, аніж йти на інший кінець містечка до власної матері.

Другу свою бабусю Стася не те щоб не любила, просто не відчувала ніякого родинного зв’язку. Причина крилася в образі, котру Галина затаїла на онуку після смерті дочки. Вона була впевнена, що чотирнадцятирічна Стася залюбки переїде жити до її просторого великого будинку, а натомість та обрала злидні та бідноту. Саме так скаржилася всім знайомим Галина. З дідусем стосунки у Стасі теж не надто складалися, бо він підтримував Галину, а отже позицію Стасі не розумів і не визнавав вірною.

Так, з родиною матері Стасі не надто пощастило, але вона ніколи тим особливо не переймалася.

Побачивши Віталія на лавці під верандою, лиш зітхнула, прямуючи до будинку.

— І тобі привіт, — пробурмотів він, прикладаючись до пляшки, котру стискав у руках.

— Стасю? — раптом гукнув її хтось з-за хвіртки.

Різко обертаючись, Стася приклала долоню до очей, затуляючись од яскравих сонячних променів.

— Бути не може, — лишень прошепотіла.

Віталій примружив свої котячі очі й знову ковтнув з пляшки. Він навіть не збирався йти з подвір’я.

Знервовано схрестивши руки в замок, Стася підійшла до хвіртки:

— Що ти тут робиш?

Іскристо всміхаючись, Роман оперся ліктями на хвіртку, грайливо схиляючи голову в бік:

— Йду на стадіон.

— Чудово, — Стася ковтнула, — а що ти робиш тут?

— Хочу запропонувати піти зі мною, — він, здавалося, на мить сам знітився, але швидко взяв себе в руки.