Розділ 4

Роман слово стримав. На застілля встиг і навіть коротко привітав батьків з річницею весілля, котра й стала ювілеєм. Ті справді були зворушені і в думках зраділи, що розум врешті бере гору над синовими гормонами. Роман, знаючи б те, гучно та довго б сміявся.

Сидіти в компанії родичів було нудно, але Роман тримався як міг. Після третього тосту один з дядьків простягнув чарчину червоного іскристого й йому — зі словами, що хлопчик вже давно виріс і теж має право розслабитись. Матір тактовно запротестувала, але дядько відповів, що це краще, аніж обпиватися дешевим пійлом сумнівних виробників десь у генделику в центрі. З тим навіть Романів батько змушений був згодитися.

Роман зробив вигляд, що куштує вино вперше, хоча не був впевнений, що з нього гарний актор. Розмови дорослих потекли в інше русло: кожен почав згадувати свою бурхливу молодість та кращі роки життя, змахуючи скупу сльозу.

Роман дочекався десерту, а тоді непомітно подався на вулицю, до великої дерев’яної гойдалки, котру вони змайстрували з батьком власноруч торік восени.

На вулиці стало прохолодно та по-весняному свіжо, але Роман накинув джинсову куртку з вовняною підкладкою, тому холоду не відчував.

Присівши на гойдалку, він прихилився спиною до дерев’яної спинки й звів очі до чистого нічного неба. Повільно розгойдуючись, замислився над сьогоднішнім дійством — батьки святкували двадцятип’ятирічний ювілей. Навіть вимовити ту цифру Роману було лячно. Він уявити собі не міг, що зможе закохатися в якусь дівчину настільки сильно, аби прожити з нею цілих двадцять п’ять років. То ж було ціле життя! Ціле життя з однією-єдиною.

Історію кохання батьків Роман чув безліч разів і тому вже знав назубок. Обоє навчалися в місцевій школі, після випускного він подав документи до медичного університету, а вона подалася в медсестри. Мало хто з друзів вірив, що їхнє кохання витримає відстань та безліч нових знайомств. На диво всім воно витримало!

Роман всміхнувся куточком чітко окреслених вуст — не вірив, що таке буває. Чи ж все таки потай, десь в глибині душі, сам мріяв про подібне? Ні, не мріяв точно.

А потім свавільні думки понесли Романа геть в інший бік, геть не туди, куди йому треба було б, геть не до тієї, до котрої б мали.

Поранену руку батькові Стася не показала. Лиш спитала, чому затримався і поставивши перед ним розігріту вечерю, чкурнула до маленької кутової кімнатки, котра слугувала їй спальнею.

Вже там обережно стягнула спортивну кофту й поглянула на розсічене передпліччя. Трохи крові лишилося на внутрішній стороні кофти, решта вже дещо підсохла на порізі, а навколо нього виднівся чіткий фіолетовий синець. Стискати руку в кулак, а також згинати та розгинати було боляче, бо здавалося шкіра навколо рани лусне. Стася присіла біля старенького комоду й дістала звідти спирт та вату. Зціпивши зуби, вмочила вату у спирт і рвучко приклала до рани. Обпекло мов вогнем і вона ледь губу собі не прикусила.

Очі защипало від сліз і Стася обережно опустилася на краєчок ліжка, міцно заплющуючи їх.

За мить на тонких вустах з’явилася мрійлива усмішка й Стася поринула в царство солодких сновидінь.

Ранком задощило. Мілка мряка сікла з похмурого неба роблячи околицю безбарвною та непривітною. Стася таку погоду не любила, але мусіла терпіти, бо за годину починалася служба, на котру вона завжди везла бабусю.

Хоч Віталій вже не раз наголошував, що це бабуся Валя змушувала Стасю відвідувати церковні служби, те було неправдою. Стася любила бувати в церкві, любила слухати величний голос отця Івана, любила відчувати легкість та піднесення, котрі огортали її в стінах церкви. Інколи їй відчувалося, що в ті години поруч присутня мама.

Мало хто з однолітків Стасю розумів, деякі навіть відкрито насміхалися, але їй було до того байдуже.

Щотижня Стася котила інвалідний візок з бабусею майже через все містечко до церкви, насолоджуючись тихими розповідями чи не найріднішої людини, котру мала. Бабуся знала багато історій, котрі захоплювали Стасю. Під час Другої Світової вона була фронтовою медсестрою. Саме через те вийшла заміж Валентина вийшла пізно і ще пізніше народила Віктора. Все її життя було схоже на драматичний фільм, гідний купи Оскарів, бо режисирувало його саме життя.

— Маємо прискоритись, бабуню, — Стася підійняла погляд до неба, немовби просячи Всевишнього допомогти їм дістатися до церкви. — Здається, зараз буде злива.

Десь почувся гуркіт грому: протяжний і моторошний. Стася навіть дещо пригнулася до візка, очікуючи, що з хвилини на хвилину дощ поллється за комір сукні.

Повз них проїхав автомобіль і Стася не могла не помітити самовдоволене обличчя Павла через вікно на задньому сидінні. Опустивши голову, Стася прискорила крок — до церкви вже було недалечко.

Роман прокинувся пізно. Настали вихідні й можна було спати хоч до самого полудня. Роман так і збирався вчинити, але голос матері десь з кухні сповіщав про інше. Родичі збиралися від’їжджати, тому він мусів вилазити з під м’якенької ковдри та зручного ліжечка у великий світ.

Сонно протираючи заспані очі, Роман подався до ванної. Чистячи зуби побачив у вікно Сергія, котрий прямував в бік його будинку, стискаючи чорну парасольку.

У шибки самовпевнено тарабанив дощ.

Натягнувши футболку, а зверху ще й сорочку накинувши, Роман швидко пішов до вхідних дверей. Матір якраз відчинивши, віталася з Сергієм.

— Так, тітко Світлано, мої в нормі. Вітання передам неодмінно, — Сергій скосив погляд до Романа. — Привіт. Під американця косиш?

— І тобі, — кивнув Роман здивовано. Сергія в таку погоду з дому витягнути вкрай важко, отже була вагома причина, аби він прийшов сам.

— Сергійку, ми снідати-обідати будемо. Приєднуйся, — всміхнулася Світлана. — Ромчику, потурбуйся про ще один стілець.

Роман недбало кивнув, пильно вдивляючись в обличчя друга:

— Що таке?

— Поговорити хочу. Без Павла, — невпевнено Сергій переступив з ноги на ногу. — Жорстоко це, Ромку. Це жорстоко.