Розділ 3

Нікому Стася нічого не сказала.

Повернувшись до бібліотеки попрощалася з Ольгою Степанівною, а та навіть не запитала, де вона була, й одразу рушила додому.

Шкільний коридор спорожнів, вестибюль також, та й на алеї, котра вела до воріт, нікого не було. Стася декілька разів роззирнулася, хоча сама не розуміла нащо.

Про Романа Дунайського намагалася не думати.

Вдома на роздуми часу теж не залишилося. На Стасю чекали котлетки, пюре і ще купа іншої хатньої роботи.

Швидко впоравшись з вечерею, вона подалася до невеличкого квітника, котрий вважала своєю чи не найбільшою гордістю. Він і справді був окрасою подвір’я, бо з ранньої весни й до пізньої осені майорів різноманітними духмяними квітами.

— Привіт, мала, — заскрипіли петлі старенької хвіртки, а тоді показався світловолосий чуб Віталія — молодшого материного брата.

Чогось так вже якось повелося, що з Віталієм Стася спільної мови знайти ніколи не могла. Чи було тому причиною їхнє зовсім різне світосприйняття, чи не велика різниця у віці, чи може відверто важкий характер Віталія, Стася не знала. Проте ні дядьком та племінницею, ні хорошими друзями вони так і не стали.

Віталій часто та надовго пропадав: то в Європу на заробітки, то до Києва, бо там товариші щось підігнали, то вживані авто через кордон перевозити. За все він брався та до кінця так і не доводив. Сьогодні мав купу грошей, а на завтра в його кишенях гуляв вітер.

Стася такого не розуміла.

— Привіт, — вона відхилилася від квітника, відкидаючи виполотий бур’ян.

— Є що пожувати? — Віталій озирнувся довкола, перекидаючи з руки в руку пластмасовий ящичок з декількома пляшками пива.

Стасю тіпнуло, бо вона чудова знала, чим закінчувалися подібні вечори. Віталій сам напивався до поросячого крику й батька споював. Віктор завжди був доволі слабохарактерним, а після того, як померла Стасина матір, геть якимось слабкодухим став. Одним словом Віталій погано впливав на нього і приносив у родину лиш неспокій, але звісно ж, йому про те ніхто не казав.

— Так. Все на кухні, — Стася знову схилилася до квітника, але не там було.

— То йди, розігрій і накрий на стіл, — скомандував Віталій.

— Там бабуся є, — відповіла неохоче.

— Стара карга вже в своїй норі, — Віталій засміявся. — Тобі що, важко мене погодувати? Вчися, бо скоро чоловіку догоджатимеш. Вчися, доки я живий.

— Чому ти так принизливо про бабусю? — слова злетіли з вуст мимоволі.

Стася зловила себе на думці, що останнім часом з нею таке траплялося постійно.

— Бо вона стара карга, котра забила твою гарненьку голівку всякою дурнею, а тобі ж лише шістнадцять і думати маєш геть про інше, — буденно стиснув плечима Віталій.

— Нічого вона мені не забивала, — невдоволено Стася вийшла з квітника, прямуючи до заднього входу будинку.

— Маленька черниця злиться? О, щось новеньке! — розреготався Віталій.

Нічого Стася йому не відповіла, лиш головою хитнула.

Бабуся й справді вже була в маленькій кімнатці в дальньому кутку будинку і звідти лиш тихий звук телевізора долинав — віднедавна одна з сусідок підсадила її на якусь мексиканську теленовелу і на годину кожного вечора бабуся випадала з реальності.

Стася раділа, що старенька мала чим себе розрадити і навіть декілька разів просила сусідку розповісти, якщо почнеться новий серіал.

Віктор щось затримувався на роботі, а працював він на цегляному заводі на окраїні містечка, і Стася трохи хвилювалася.

Насипаючи в тарілку пюре і викладаючи мариновані огірочки, запитала, чи не заїжджав Віталій до нього на роботу, але той відмахнувся. Він декілька днів тому купив собі стільниковий телефон, то окрім нього нічого не помічав.

Скосивши погляд на заклопотане обличчя дядька, Стася попрямувала з кухні.

— Хочеш, щось покажу? — раптом спитав Віталій.

Стася зупинилася на порозі, здивовано вигинаючи темну брову.

— Щось цікаве, — Віталій гмикнув. — Чесно. На телефоні. Тобі сподобається.

— Не думаю, що мене зацікавить те, що цікавить тебе, — Стася ступила за поріг.

— Ну, тут не можу з тобою не погодитися, — очі Віталія хитро звузилися. — В дечому точно.

Стася, всім своїм видом показуючи, що нічого з Віталієвої балаканини не розуміє, вийшла на подвір’я. В квітникові поратися бажання кудись поділося, але вона таки взялася до роботи.

Матір готувала качку з яблуками, а батько вперше цьогоріч витягнув з гаража мангал та шампури — чекали на приїзд родичів, бо святкували ювілей.

Роман навіть допоміг прилаштувати мангал на зручному місці за великим доглянутим будинком, а тоді дещо прибрав у своїй кімнаті. Ввімкнувши музику на музичному центрі, врешті навів лад у шафі і навіть знайшов улюблену футболку, котру шукав ще з минулого літа. Впавши на свій диван, погортав якийсь молодіжний журнал, котрий матір передплачувала разом зі своїми журналами по рукоділлю, а тоді вийшов на широке  подвір’я.

— Ромчику, ти стер лак з нігтів? — лагідно запитала матір.

Роман всміхнувся і показав їй свої руки з чистими акуратними нігтями.

— Ти ж моє сонечко! — вона за старою звичкою вщипнула його за щоку, а тоді заправила декілька кулонів з черепами та головами змій йому під олімпійку, затягаючи блискаву вище.

Роман лиш головою хитнув, але нічого їй не сказав.

— Кудись йдеш? — гукнув від мангалу батько.

— А я тобі потрібен? — стиснув плечима Роман.

— Якщо тобі треба, то йди, але ж до сьомої повернись, будь ласка, — мовив той.

— М’яч поганяти збиралися з хлопцями на стадіоні. Я не довго. До застілля вернуся, — відповів Роман, оглядаючи свої білосніжні кросівки.

— Йди-йди, — матір подалася в будинок, бо звідти вже ароматно пахло печеною качкою, а батько подався слідом поглянути як там маринується шашлик.

Роман повільно побрів в бік міського стадіону, де вони часто збиралися з компанією. М’яч звісно ніхто не грав. В основному вони лузали соняшникове насіння, слухали музику на старому магнітофоні Павла, жартували, балакали, щось обговорювали. Останнім часом деякі старшокласниці в той самий час теж гуляли біля стадіону, а найсміливіші навіть всідалися на лавочках неподалік і весело про щось теревенили, кидаючи захоплені погляди на компанію Романа.