Розділ 2

Стася повільно крокувала до зупинки на розі, де зупинявся шкільний автобус, хоча радо б знову пішла пішки. Навіть прокинувшись була впевнена, що не їхатиме, проте за хвилин п’ять до виходу з дому зрозуміла, що все ж мусить йти на зупинку. В іншому випадку знала, всі вважатимуть, що вона боїться Білоусова та його помсти. Всі ті, хто з головою дружили, так би й вчинили, але Стася відчувала, що має дотримуватися однієї позиції: якщо вже почала все, то й закінчити має.

Коли жовтими боками шкільний автобус зблиснув на дорозі, повільно гальмуючи перед зупинкою, Стася за звичкою пропустила вперед молодших учнів, турботливо допомагаючи першачкам з їхніми портфелями, а тоді вже зайшла й сама, намагаючись поводитися як зазвичай. В бік останнього ряду теж намагалася не дивитися, натомість з усмішкою кивнула на знак вітання декільком однокласникам, а тоді прихилилася до одного з сидінь.

На наступній зупинці знову забігли декільканадцять учнів — накрапав мілкий дощик.

— Діти, не треба займати прохід, — попросив фізкультурник. — Позаду ж є ще вільні місця.

Стася відчула, як її кидає в піт, ступаючи на кілька кроків назад, в кінець автобуса. Надія на те, що зможе якось опинитися поруч з подругами розтанула: І Леся, і Аліна заходили на наступній зупинці, а вона вже була майже біля останнього ряду.

— Ти глянь! Кого я бачу. Невже сама Пресвята Діва Марія до нас з небес зійшла?! — почувся голос Павла.

За ним покотився ядучий регіт.

Стася відчула як прискорюється дихання, а серце навпаки стишує хід. Сковтнувши нервовий клубок в горлі, вона спрямувала погляд вперед, подумки відраховуючи секунди до зупинки подруг.

— Гей! Що вуха заклало? — знову долинув до неї голос Павла. — Я, здається, тобі комплімент зробив. В твоєму розумінні.

Знову почувся регіт.

Стася різко озирнулася до нього, але натомість погляд чомусь впав не на Павла, а на Романа, котрий сидів поруч з ним. Роман дивився на неї своїми зеленувато-карими очима пильно та навіть зацікавлено. Стася розгубилася од того погляду і на мить навіть забула про глузування Павла. Міцніше стиснула спинку сидіння, біля котрого стояла, та переступила з ноги на ногу.

Павло нахабно вишкірився:

— Таки заціпило. Боже ж мій!

— Не треба даремно кликати Бога, — врешті знайшлася з відповіддю Стася.

— Ну ти ж його весь час кличеш, — знову розреготався Павло.

Стася зімкнула тонкі вуста:

— Ти й гадки не маєш, що взагалі кажеш, — в ту саму мить Стася вже пошкодувала про сказане.

Павло сіпнувся вперед, але потім чогось відхилився до спинки і скосив хижий погляд в бік вікна. Стася здивовано опустила погляд з його обличчя нижче і лиш тоді помітила, що рука Романа застережливо стискала Павлове передпліччя. Знову ковтаючи в’язку слину, Стася відвернулася до лобового скла і до самої школи не те що в бік задніх сидінь не поверталася, навіть дихала через раз.

— Ти після уроків мала залишитися та бібліотекарці допомогти, — нагадала Аліна. — Я хрестоматію з літератури повертала, то вона разів зо п’ять питала, чи ти не забула.

— Не забула, — чи не вперше за весь час, що дівчата знали її, Стася те мовила роздратовано.

— Гей! Все гаразд? — Аліна здивовано звела підфарбовані брови.

— Так. Все гаразд, а що? — Стася всміхнулася, проте геть фальшиво.

— Стасю, що таке? — Леся співчутливо торкнулася її плеча. — Сонечко, розкажи, ми ж твої найкращі подруги.

— Ти через Білоусова? — Аліна озирнулася по світлому та просторому шкільному коридору. — Хочеш, я поговорю з Романом?

— Ти можеш? — здивувалася Леся.

— Ну… Я не кажу, що в мене все вийде, але… — Аліна витримала паузу, підбираючи слова. — На останній дискотеці в актовому залі ми з ним наче трохи спілкувалися… Коротше, він давно в курсі, що я два роки поспіль за ним вмирала і досі ще не висміяв, отже не такий гад, яким здається.

— Стоп! — Леся закотила очі. — Чого це ми нічого такого навіть не чули? Агов?

— Лесю, не зараз, — скривилася Аліна, а тоді перевела погляд на Стасю. — Стасю, хочеш? Я попрошу його зробити так, аби Білоусов од тебе одчепився.

— Смієшся? — Леся іронічно скривилася. — Не забагато на себе береш? Певно ще не народився той, хто може вплинути на Романа Дунайського.

— Не вплинути, а попросити, — спохмурніла Аліна. — Це різні речі.

— Ні, — обірвала суперечку подруг Стася. — Нічого не треба. В мене все гаразд. Ви йдіть, бо я затримаюся надовго. Маємо перенести списані підручники до складу у підвал, а також викласти на полиці нову періодику та новеньку математику для молодших класів.

— Стасю, ти впевнена? — недовірливо глянула на неї Леся.

— Так. Все гаразд і не варто робити з мухи слона, — Стася всміхнулася, поправляючи рюкзак, та рушила в бік бібліотеки.

Дівчата стиснули плечима й подалися до вестибюлю.

Роман понуро вдаряв по м’ячу на стадіоні, а Павло та Сергій тим часом про щось тихо перемовлялися, навіть сперечалися трохи. Уроки скінчилися, проте жоден з них трьох не поспішав додому: до уроків або ж до хатніх справ.

— Не варто все ж, — знову мовив Сергій, а тоді поглянув на Романа. — Скажи йому.

— Серхіо, ти злякався? Боягуз нещасний, — процідив крізь зуби Павло. — Ганчірка! Ось хто ти.

Роман рвучко жбурнув йому м’яч, а сам в два стрибки опинився поруч з турніком, довгими пальцями обхвачуючи металеву перекладину.

— Скажи ж йому! — повторював Сергій. — Скажи!

Натомість Роман відточеними до блиску граційними рухами раз у раз підтягався на перекладині і збоку те здавалося так легко й так нескладно.

— Я не ганчірка, але… — Сергій змовк. — Якось це все… Не знаю…

— Ти або з нами, або проти нас, третього нема, — безапеляційно заявив Павло. — Ось так.

Дорахувавши до двадцяти, Роман стрибнув на землю і повільно підійшовши до них, взяв свою спортивну куртку:

— Ходімо.

Сергій зітхнув, але все ж підвівся прямуючи за хлопцями назад в бік приміщення школи.