Частина І. До... Розділ 1

2006 рік

Кожен ранок Романа починався з драйвового «Falling» талановитих фінів, котрий звучав замість звичного будильника та дарував заряд енергії на увесь день.

Батьків, чесно кажучи, та музика якщо не дратувала, то насторожувала точно. Проте чи ж є на світі батьки, котрі радо приймають незрозумілі музичні вподобання своїх дітей?!

Роману до їхнього дратування було якось глибоко байдуже, бо він перебував у тому віці, коли кожен відчуває себе одним проти цілого світу. Батьки про те знали і щиро вірили, що як і вік, та позиція не надовго.

Поки батьки вірили в краще, Роман носив шкіряні браслети на зап’ястях, купу металевих ланцюжків з моторошними кулонами на шиї та фарбував нігті в чорний колір. Ні, він не належав до жодної з набираючих оберти в Україні європейських субкультур, просто йому так подобалося. А ще водився з сумнівною компанією шкільних хуліганів, котру сам і заснував. Загалом життя у Романа було дуже й дуже насиченим.

А на дворі буяла весна — пора ніжності, краси, світлої романтики та найсміливіших сподівань, що полум’ям палахкотять в юних серцях і не тільки.

До школи Роман, як і більшість учнів, щоранку діставався шкільним автобусом — вже доволі пошарпаним жовтим «Богданом», котрий дещо нагадував відомі шкільні автобуси американських дітлахів. Вмощуючись з друзями на задніх сидіннях він відкрито глузував та кепкував майже з кожного учня, що заходив на наступних зупинках. Інколи діставалося навіть добросердечним вчителям, проте Роман за те й краплі сорому не відчував.

Але ж як відомо, все рано чи пізно змінюється. В житті кожного настає той самий переломний момент, після котрого й виникають загальновідомі «до» і «після». І навіть Роман не став виключенням.

— Бляха, ви бачили новий моцик Давиденка? Мені мало сліпаки на лоба не повилазили, коли я побачив, як він його полірував на вулиці перед будинком, — дебелий хлопчина в футболці та потертих джинсах-кльош гепнувся поряд з Романом, прицмокуючи язиком.

— Я бачив, — пристав до розмови худорлявий брюнет, безсоромно роздивляючись двох десятикласниць, котрі присіли на місця попереду них. — Я б його не те що полірував тричі на день, а й до свого ліжка потягнув та ковдрочкою вкрив.

— Серхіо, ти кого там до ліжка тягнеш та ковдрочкою вкриваєш: моцик чи отих двох? — розсміявся здоровань, слідкуючи за Сергієвим поглядом.

До дівчат певне долетіли уривки розмови, бо обидві демонстративно озирнулися до них, але жодна не глянула на Сергія.

Роман лиш на те гмикнув, всміхаючись куточком рота.

— Його племінниця до школи вертається, — вів далі здоровань.

— Чия? Демиденка? — Сергій глянув на друга.

— Ну не моя ж! Моїй лиш два роки минуло, — розреготався здоровань.

— Павле, тихше там. Чого галасуєш? — зробив зауваження фізкультурник, котрий супроводжував учнів до школи та після уроків назад.

Павло натомість скорчив огидну гримасу і пів автобуса за звичкою захихотіли.

— Це котра? Та що набожна? — схилився нижче Сергій.

— А що в тому поганого? — обернулася до них одна з дівчат.

— Чого носа пхаєш? — огризнувся Павло. — Великі вуха маєш?

— А ти не галасуй на весь автобус, — дівчина набурмосилась, щось шепочучи подрузі.

— Не пам’ятаю такої, — байдуже стиснув плечима Роман.

— Ну звісно, це ж тобі не блондиниста фіфочка з отакенними буферами та осиною талією, — знов розреготався Павло.

— Павле — останнє попередження, бо зараз за автобусом бігтимеш! — знову зиркнув на заднє сидіння фізкультурник з перших рядів.

— Не маєте конституційного права, — пробурмотів насуплено Павло.

— Права ти знаєш, а як щодо обов’язків? — всміхнувся фізкультурник. — Вони в Конституції теж прописані.

Павло вже розімкнув пухкі вуста, аби відповісти, але вловивши на собі застережний погляд Романа раптово стих.

До школи доїхали мовчки.

— Вже давно вирішила. Медсестрою буду, — миловидна дівчина з товстою темно-русявою косою закинула на плече рюкзак, повільно спускаючись сходинами від парадного входу школи.

— Крові не боїшся? — розсміялися дві подружки-десятикласниці, крокуючи поряд з нею.

— А трупаків? — з-за їхніх спин на диво нечутно вигулькнув Павло, добряче налякавши всіх трьох. — Тебе в морг водитимуть, а їх там ціла купа: сині, смердючі, потворні…

— Ну ти вже зовсім, Білоусов, — скривилася одна з дівчат.

— Про мертвих, взагалі-то, нормальні люди з повагою говорять, або ж не говорять зовсім, — спокійно відповіла русява дівчина. — І смерть неминуча для кожного з нас. Навіть для тебе, Павле.

— Гей! Ти що геть страху в серці не маєш? Стопи ввімкни! — Павло загрозливо розправив плечі, примружуючи темні очі.

Дівчина не рушила з місця, сміливо дивлячись йому у вічі.

— Стасю, ходімо звідси, — попросила одна з подруг, беручи її під руку. — Нумо, дівчата! Пішли.

— Нумо, дівчата, — огидно передражнив її Павло.

На алеї та сходинах школи вже почали зупинятися інші учні, з цікавістю спостерігаючи за сваркою, що якраз набирала обертів.

— Випускник старшої школи, а поводишся мов… — Стася не встигла закінчити фразу, бо Павло різко подався вперед, затуляючи собою алею перед школою.

— Нарешті знайшов собі подружку? — почувся їдкий сміх Сергія, котрий спускався з вестибюлю школи, тримаючи за руку дівчину з десятого А.

— Оцю? Ти що вдарився? — гаркнув Павло, оцінюючим поглядом зміряючи Стасю. — В оцьому безформному балахоні? Думав, ти кращої думки про мене.

— Миле…шматтячко, — презирливо скривила нафарбовані вуста Сергієва подружка.

Роман позіхнув, показуючи, що йому геть нецікаво спостерігати за тим, і першим рушив повз них.

Не реагуючи на насмішку однокласниці, Стася сміливо глянула у вічі Павлові:

— Нехай я ношу балахони, але навіть в них я — це я. Без фальші. На відміну від тебе.